Поки директор шукав другого понятого, капітан знову втупився в Миху суворим поглядом.
— Двадцять по дев’ятій — це ж перед початком другого уроку?
Миха мовчки кивнув.
— А який у тебе був другий урок?
— Математика.
— Ага, он воно що… — глибокодумно зауважив капітан, — і як у тебе справи на цьому фронті?
— Нормально, — сказав Миха, — я ж програмістом збираюся стати.
— Добре, зараз перевіримо, — й звернувся до ВВ, який саме зайшов до кабінету. — Попросіть, будь ласка, принести класний журнал.
Директор знову вийшов, щоб розпорядитися. В кабінеті залишилися другий понятий і прибиральниця тітка Тетяна. Капітан вніс до протоколу її дані, показав телефон і номер на дисплеї.
— Та не розумію я в цьому нічого, — відмахнулася тітка Тетяна. — Де розписуватися треба?
Тим часом до кабінету повернувся директор, приніс класний журнал. Капітан зашурхотів сторінками.
— Так… Математика… та-а-а-ак… Ой, як цікаво!
Миха закляк. Він згадав про вчорашню двійку. Як же воно все підозріло ліпиться одне до одного!
— Ось ти казав, що в тебе з математикою все добре, а сам учора лебедя піймав! Га, Михо? Піймав? — глузливо запитав капітан.
— Та розумієте, Ігоре Борисовичу… — і Миха раптом збагнув: якщо він зараз почне пояснювати, що в нього загубився зошит з математики, а потім сам собою ввімкнувся телефон, то все це виглядатиме смішно й непереконливо.
«Ото вже мерзотник якийсь підстроїв! Ну, я не я буду, якщо його не виведу на чисту воду…» — промайнуло у нього в голові.
Капітан підвівся з-за столу і пройшовся кабінетом. ВВ мовчав. Він був такий приголомшений усім, що відбувається, що й досі не міг оговтатися.
А капітан повів далі:
— Отже, так. Завтра я відправлю тобі й твоїм батькам повістку. Прийдеш до міліції й даси офіційні свідчення. Ретельно продумай, що ти будеш говорити. Те, що сьогодні відбулося в школі, тягне на статтю карного кодексу. Я тебе знаю, тому даю тобі маленьке відтермінування: поки повістку відправимо, потім поки її пошта доставить — це днів зо два, може, навіть три. Скористайся цим часом, якщо ти й справді не винен. Але телефон я забираю — це речовий доказ.
— Михасю, невже це ти? — нарешті схаменувся ВВ. — Але навіщо?
— До побачення, — і капітан, запхавши до портфеля телефон і підписаний Михою, понятими та ним самим акт, пішов.
— Михасю, навіщо ти це зробив? Вже від кого, від кого, але від тебе я такого не очікував… — ВВ здивовано й сумно похитав головою.
Розділ 3
Миха повертався додому мов у воду опущений. Поруч ішов Льоха:
— Ти це… не… Та не парся ти так, чуєш? Тільки повному йолопу не зрозуміло, що ти тут ні до чого!
— Льохо, є мій телефон, і в ньому номер міліції. Це речовий доказ, розумієш? Що я батькам скажу?
— Речдок… Речдок… Теж мені! Ясно, що це якийсь щуряка підстроїв! Наше завдання — знайти це падло і надавати йому по вухах за такий підступ!
— Михо! Льохо! — Ззаду хлопчаків наздоганяли Настя і Яна.
— Михо, ми все знаємо, — сказала Яна. — Але ж це якась нісенітниця!
— Це навіть не якась, це повна нісенітниця! — впевнено заявила Бонасьє, — тебе хтось підставив.
— Його треба знайти. Знайти і…
— Викликати на дуель! — закінчила Бонасьє.
— На тапочках… — похмуро додав Миха, — хто в кого влучить з двадцяти метрів…
— Так, досить криком кричати! — рішуче промовив Льоха. — Чого рознюнився? Шукати цього щура треба, а не шмарклі по обличчю розтирати!
— Вперед, Михо! Ти ж найкращий детектив! Умикай кумекалку! — Бонасьє навіть ногою притупнула.
— Михасю, ти ж можеш… — м’яко попросила Яна.
Миха струснув головою, наче проганяючи невидиму ману: а й справді, тут не рюмси розпускати треба, а думати! Ворушити мозковими звивинами!
— Добре! Міркуймо! — Вони якраз увійшли в Льохів двір, де стояв козлячий столик — улюблене їхнє місце.
Першим заговорив Миха. Він заплющив очі й почухав потилицю, збираючи думки докупи:
— Що ми знаємо? Спочатку в мене поцупили зошит з математики.
— Це коли Логарифма тобі двійку вліпила?
— Еге ж. Я вдома все перерив, але зошит так і не знайшовся. Тепер я впевнений: його поцупив той самий щуряка. Кому потрібен зошит? Ясно, що його вкрали, щоб Логарифма вгилила мені двійку. А далі… Далі хтось подзвонив з мого телефону в міліцію й повідомив, що школу заміновано. Відомий точний час дзвінка: двадцять по дев’ятій, тобто під час перерви між першим і другим уроком. Перед контрольною з математики. Капітан перевірив класний журнал — а в мене там двійка. Кумекаєте? Хтось усе точно розрахував. Телефон лежав у мене в заплічнику. Щоб подзвонити, треба було його витягти звідти, увімкнути…