Всі розійшлися по домівках.
— Михалику, — озвалася мама з кухні, почувши, як грюкнули двері, — Будь ласка, винеси сміття.
— Зараз, мамо, — Миха для себе вже вирішив: про те, що трапилося, батькам поки що ні слова. З кепськими новинами поспішати нема сенсу, завжди встигнеш. Він узяв відро зі сміттям, порожню дволітрову пластикову пляшку, що стояла поруч, і виніс на смітник. Потім подзвонив Артемону й покликав на розмову. Мама вже зачекалася сина: на столі холонув борщ.
— Мий руки й гайда обідати.
— Зараз, мамо.
— Ти чого такий? Щось трапилось?
— Який такий? Нічого не трапилось…
— Справді? — мама недовірливо поглянула на сина. — Ну, дивись…
Миха сів за стіл і присунув до себе тарілку з борщем. Він видався смачним, як ніколи.
«Ось запроторять до в’язниці, — подумав він раптом, — там такого борщу не буде! Там баландою годують, — згадав він якусь книжку. — А цікаво, з чого варять баланду?»
— Мамо, — несподівано запитав Миха, — а з чого варять баланду?
Мама мало не вдавилася шматком хліба:
— Яку баланду?
Миха вже пошкодував, що спитав, але що вже було робити?
— Ну… Ту, що у в’язниці дають. Я в книжці читав: годували баландою, а що це — не знаю.
— А… — відразу заспокоїлася мама, — це суп такий… Де крупинка з крупинкою перегукуються! — І посміхнулася.
— Ясно…
Наївшись борщу, Миха поквапився надвір. За козлячим столиком на нього вже чекали друзі. Всі були тут, крім Артемона.
— Ну, де ж він? — нетерпляче спитала Бонасьє. — Що за звичка — спізнюватися, коли на тебе чекає стільки людей?
Нарешті з під’їзду вийшов Артемон. Сторожко поглядаючи на бузковий кущ, в якому ховався козлячий столик, він рушив до товариства.
— Костю, сідай, — запросив його Миха. Почувши своє ім’я, Артемон здригнувся. Його давно вже так ніхто не називав. — Є розмова.
На Артемонову думку, подібний вступ не провіщав нічого приємного, тож хлопець зіщулився. Миха вже продумав перше запитання, розраховуючи загнати Артемона в кут, як хороший шахіст заганяє в безвихідь ворожого короля, але Бонасьє несподівано для всіх бухнула:
— Це ти Михові так напаскудив?
— Що? — здивувався Артемон. — Де напаскудив?
— Стривай, Бонасьє. Ти, Артемоне, ось що: гарненько зараз подумай і згадай, що робив на перерві після географії. Згадуй гарненько, ми все перевіримо, — Льоха цикнув язиком і діловито чвиркнув на землю.
— А з якої це радості я мушу згадувати? Ви хто такі? Теж мені…
— Згадуй, Артемончику, згадуй, а то ми можемо подумати, що це ти в міліцію дзвонив.
— Чого б це я дзвонив? — все ще не розумів або вдавав, що не розуміє, Артемон.
— Щоб повідомити про мінування школи, — уточнила Яна. — І затям, один раз ти вже мав неприємності.
Миха з подивом глянув на Яну. Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла аж так гостро.
— А хіба це не ти дзвонив? — запитав Артемон у Михи.
Той заперечливо похитав головою:
— Дзвонили з мого телефону, це правда, але дзвонив не я. Згадуй, ми слухаємо.
— Після першого уроку… Після першого уроку… — промурмотів Артемон. — Що ж було після першого уроку?.. А-а! На спортмайданчику хлопці з «Г» класу в баскетбол ганяли. Ото я цілісіньку перерву у вікно спостерігав.
Миха й Льоха перезирнулися: це можна було перевірити. Про всяк випадок Миха запитав:
— Ну, і хто виграв?
— Та хто його знає. Коли Логарифма зайшла до класу, вони ще грали. В них, напевно, два уроки фізкультури поспіль було.
— Дивись, Артемоне, ми все перевіримо! — попередив Льоха.
— Та хоч сто разів! Я біля того падлюцтва і близько не стояв… Хоча, чесно кажучи, вжучили тебе, Михо, конкретно! Прямо скажемо, віртуозно вжучили…
Розділ 4
Наступного дня Миха вийшов з дому на півгодини раніше. Звісно, Льоха був поруч. Вони хотіли переговорити з усім класом, чи хоча б із тими, хто на тій злощасній перерві не виходив у коридор. Напередодні ввечері Миха по пам’яті склав список. У ньому було п’ятнадцять чоловік:
Кость — Артемон.
Рудик.
Миколка Гасисвітло.
Пофігіст Філімон.
Валько Коваль, він же Валет.
Сергій Грошев, він же Грошик.
Сергій Юрський, він же Динозавр.
Свєтка Пономаренко.
Свєтка Юшко.
Ольга Молибога.