Оксана Квятко.
Олеся Варивода.
Надійка Кирилова.
Наталка Шматко.
Ната Чука.
З кожним із них Миха з Льохою хотіли поговорити: може, хто що чув чи бачив. З Артемоном розмова вже відбулася, але сказане ним треба було перевірити. Біля самої школи детективи наздогнали Миколку Гасисвітла.
— Привіт, Гасисвітло!
— Привіт, терорюги!
— Ти пригальмуй трохи. Серйозна розмова до тебе.
— Про що? — поцікавився Миколка.
— Та все про вчора, — сказав Льоха.
— А… — протягнув Миколка, — мовляв, про що говорити: тут і так усе ясно…
— Нічого не ясно, — сказав Льоха, — Миху підставили.
Миха кивнув:
— Якийсь щур. Поки ми з Льохою в коридорі тусувалися, хтось із моєї мобілки зателефонував до міліції.
— Ого… Некепсько… Спритно хтось провернув… чого дивитесь? Я з місця не вставав, над підручником сидів. Ти ж знаєш, у мене з Логарифмом проблеми, мені не до приколів було. А чого це ти на мене подумав? Через той випадок? Через те, що побилися? Ні, Михо, через це я б тебе так круто підставляти не став, тим більше, що ми з Бонасьє помирилися. Ні, я тобі кажу, на мене можеш не думати.
Вони зайшли до школи й простували похмурим порожнім коридором першого поверху. На долівці Миха помітив якісь дрібні блискучі кульки. Вони обсипали темну дерев’яну підлогу срібним ластовинням.
— А це що таке? — Миха нахилився нижче й уважно розглянув знахідку.
До підлоги нахилилися й Льоха з Гасисвітлом.
— Капець! — скрикнув Миха. — Хлопці, це ж ртуть! Ушиваймося звідси! Ртутні випари отруйні!
Вони вискочили на шкільний ґанок.
— Миколко й ти, Льохо, нікого до школи не пускайте. Я піду подивлюся, де тітка Тетяна, може, їй уже зле.
Тітка Тетяна чаювала в своїй комірчині.
— А, Михась… Що ж це ти вчора? Не годиться так жартувати! Зараз батьків змусять штраф…
Миха не дав їй договорити:
— Тітонько Тетяно, зі школи негайно треба йти. На першому поверсі розлили ртуть.
Тітка Тетяна знизала плечима:
— Ну то й що? Прибиральниці витруть…
— Ртуть прибиральниці не витруть. Вона отруйна. Її в банку з водою треба збирати, а потім підлогу марганцівкою мити, а то й зовсім міняти. Ходімо на вулицю.
— Та що ж це за лихо таке школу спіткало? Як пошесть — то бомба, то ще ртуть якась…
Чергова замкнула комірчину і квапливо задріботіла на свіже повітря. Перед школою вже зібрався чималенький натовп. Нарешті прийшов директор.
— У чому річ? Чому школа зачинена? — ще здалеку закричав директор, позираючи на годинник. — За п’ять хвилин урок починається! Що за самоправство?
— Владиславе Васильовичу, на першому поверсі хтось розлив ртуть.
— Що розлив? — директор вирішив, що недочув.
— Ртуть, — повторив Миха.
— А ти звідки знаєш?
— Сам бачив. Ми з Льохою прийшли хвилин двадцять тому. Коли бачимо — на підлозі щось блищить.
— Та що ж це таке?! — директор піднявся на ґанок. — Хвилинку уваги! Ніхто нікуди не йде, я зараз розберуся.
ВВ разом з Михою і Льохою зайшов у школу. Миха підвів його до того місця, де на темній підлозі живим сріблом мерехтіли ртутні кульки.
— Господи, — зітхнув директор, — цього тільки не вистачало! Ходімо звідси.
Він зайшов до свого кабінету, широко розчинив вікно й узяв телефонну слухавку:
— Алло, міліція? Це директор другої школи… Ні, не заміновано. Цього разу ще гірше: ртуть розлили… Знав би я, то вже ваші послуги б не знадобилися! Як чиї? Похоронного бюро, бо я цього мерзотника прибив би! Знаю, що непедагогічно… Та мені начхати!
Голос вкрай розлюченого директора відлунював у порожніх коридорах.
У цей час Миха вийшов на ґанок, побачив у натовпі учнів Юрка Філімонова й штовхнув Льоху в бік:
— Диви, Філімон припхався. Ходімо.
Юрко, як завжди, тримався незалежно й осібно.
— Що таке? — запитав він, коли друзі наблизилися.
Розмову почав Миха.
— Слухай, Філімоне, що ти робив учора на перерві перед математикою?
— А твоє яке діло?
— Розумієш, хтось подзвонив з мого телефону в міліцію, а телефон лежав у заплічнику. Отже, хтось його брав на цій перерві. Може, ти?
— Ти що, клею нанюхався? По-перше, не бачу резонів відповідати на твої запитання. Ти що, слідчий? Тоді вийшли мені офіційну повістку, а я розгляну на власному зібранні і підкорюся рішенню більшості. До речі, більшість може вирішити, що твоя повістка їй абсолютно по цимбалах. А по-друге, нічим я не займався. Мріяв про державу великого пофігізму, ясно? Щоб усім все було по цимбалах і ніхто нікого не чіпав. Ото класне життя було б… — Філімон мрійливо закотив очі, — а тепер шуруй звідси, в мене дебати починаються…