— То що? Бере?
— Бере-то бере, та якось не подобається мені цей покупець. То орден лишень до тисячі йому
подавай, а то бере й сорокатисячник… Та ще з Горобинівки! Не подобається мені це…
— Та ну, Дизелю, все буде добре! Ментам на нас по життю не вийти!
— Не до вподоби мені це, Барбос… Де шашки, що ми на базарі минулого місяця купили?
— У коморі.
— Отже, вчинимо так…
Миха з Льохою приїхали на «Вокзальну» за чверть об одинадцятій й стали під стінкою метрів за п’ятнадцять від призначеної лавочки. Коли підходив потяг, натовп пасажирів закривав лаву, потяг ішов, і лаву знову було добре видно. Вони вдавали, що балакають поміж собою, а насправді уважно оглядали кожну людину, що ходила по перону. Одну прикмету вони знали: злочинці мусять бути або коротко підстрижені, або взагалі голені, як сказав дядько зі зльоту. Рівно об одинадцятій до лави наблизився хлопчик років тринадцяти, й тут-таки з потягу вийшов Слісаренко. Він демонстративно глянув на годинник і сів на лавку.
— Це ви запитували про орден? — запитав хлопчисько.
Слісаренко уважно подивився на пацана. Голос у телефоні точно не належав підлітку.
— Ну, я.
— На вас чекають на наступній зупинці біля першого вагона.
Проказав, стрибнув у відчинені двері потягу й зник.
«Обережні… — подумав капітан, — навіть дуже».
Але підкорився й зайшов у вагон. Він знав, що за ним у цей же потяг посідало щонайменше три колеги — оперативники з міліції метрополітену. Більше співробітників залучати було нерозумно, злочинці могли їх помітити. Краєчком ока в натовпі він зауважив Михове обличчя:
«Ото вже хлопці! — подумки гукнув капітан. — Вуха обірву!»
Біля першого вагона нікого не було. Потяг пішов. За кілька хвилин до перону підкотив наступний, і лише тоді хтось смикнув його ззаду за рукав:
— Ось орден, давай гроші.
Капітан схопив руку й рвучко повернувся назад. Негайно в обличчя йому вдарив струмінь сльозогінного газу. Водночас просто з-під кабіни машиніста заклубочив густий білий дим, і хтось несамовито заволав:
— Пожежа! Рятуйся, хто може!
Паніка виникла миттєво. Пасажири повалили з вагонів у бік ескалатора. Миттю утворилась гігантський корок, де й зник той, хто приніс капітанові орден. Поки Слісаренко протирав очі, злочинець так загубився у величезному натовпі, що годі було навіть і думати його відшукати.
Паніці не піддалися тільки Льоха з Михою. Вони стояли метрів за десять від капітана, і коли здійнявся рейвах, встигли добре роздивитися бритоголового. Він був у синій смугастій сорочці, джинсах і чорних кросівках. Хлопці укмітили й іншого, який щось кинув на рейки просто під кабіну машиніста, а після того звідти й повалив білий дим. Він був худіший, теж коротко стрижений, теж у джинсах, тільки сорочка в нього не синя в смужку, а картата.
— Димова шашка, — стиха промовив Миха, — хитромудрі…
Все це відбулося впродовж кількох секунд. Миттю до них підскочив капітан:
— А ви чого зволікаєте? Бігцем до ескалатора!
— Нікуди не треба бігти! — відповів йому Миха, — це лишень димова шашка.
— Ми самі бачили, — підтвердив Льоха, — ще один гад кинув її під поїзд.
— Ет, чорти забирай… — пробурмотів капітан, — ошукали, як хлопчака!
І негайно заходився заспокоювати пасажирів. Аби вгамувати наляканих і розлючених людей, часу знадобилося хвилин двадцять. Втім, позаяк вогню ніде не було, люди поступово почали приходити до тями, а подекуди вже навіть чувся сміх: пасажири сміялися з себе, згадуючи, хто як перелякався.
Нарешті, коли всі заспокоїлися, капітан підійшов до хлопців.
— Я ж вам казав, щоб ви сюди не потикалися! Вас що, зв’язувати треба?
— Але ж ми обох злочинців бачили!
— Он воно як…
До капітана підійшли троє колег з метрополітенівської міліції.
— Нічого собі, незначна операція! Дякувати Богу, бодай без жертв відбулися!
— Одверто кажучи, я й сам не очікував… — Капітан зі здивуванням знизав плечима. — Через дріб’язкову крадіжку такі перестороги! Чогось я тут не доберу!
— Нічого собі дріб’язкова! — пробурчав Льоха. — Географ з інфарктом до лікарні втрапив, а ви — дріб’язкова…
— Який ще географ? — не зрозумів співробітник. — І взагалі, хто ви такі? Капітане, що за дитячий садок?