Янині батьки розводили собак, тому ніхто не здивувався такій дивній назві. Може, й така порода існує, хто зна?
Щось у Артемоновому голосі, навіть не в голосі, а в інтонації, з якою він вимовив ці кілька слів, здалося Бонасьє дивним. На короткий час вона навіть застигла нерухомо, намагаючись зрозуміти, що ж її так здивувало.
— Гей, Бонасьє, ти заснула, чи що? — штовхнула її в бік Яна.
— Я? А… — Бонасьє стрибнула в наступний квадрат і знову стратила.
— Ти це чого? — здивувалась Яна.
\ — Не знаю… — щиро зізналась Бонасьє.
Вона відійшла вбік. У Яни задзвонив мобільник і немов підштовхнув думки Бонасьє.
— Він з нами розмовляв зверхньо! Ось у чому справа… — раптом збагнула вона. — Артемон завжди виглядає ображеним, нещасненьким, а тут, бач, зненацька заговорив спогорда. Чого б то?
Підкорюючись не розуму, а якомусь чуттю, вона, несподівано навіть для себе сказала подружкам:
— Пограйтесь без мене, я зараз прийду!
Бонасьє рушила услід за Артемоном, намагаючись не надто наближатися, проте й не загубити його з-перед очей. А той крокував у бік вокзалу, жодного разу не озирнувся, від усієї його постаті віяло рішучістю.
— Чого це його понесло на вокзал? — думала дорогою Бонасьє. — Що він там загубив?
Вона уявила подумки вокзальну площу. Вокзальна будівля, кілька продуктових крамничок, дитячі іграшки, господарський магазин…
— Але це все є й на базарі, просто навпроти нашого будинку. Може, він до Києва зібрався?
Настя йшла за Артемоном назирцем, не спускала з уваги ні на мить, і в ній зріло переконання, що зараз станеться щось важливе. Ось уже і привокзальна площа. Одного погляду Бонасьє вистачило, щоб зрозуміти, навіщо сюди йшов Артемон.
Льоха, Миха й Рудик простували в бік дому. Льоха і Миха були вкрай засмучені, а Рудик тріскотів без угаву, намагаючись відвернути друзів від сумних думок. Але якось весь час виходило, про що б він не говорив, все поверталося до орденів або крадіжки і боляче нагадувало про сьогоднішню невдачу.
— Я сьогодні фільм дивився, про війну. Клас! Наші пішли до німців у тил, по язика, а німці пронюхали. Наші тоді німецького офіцера завалили, переодяглися в його однострій, ордени начепили… Ну, тобто… Того… Цього… Пробралися, куди треба, сперли… Словом, чого треба, того… Ну…
— Та замовкни ти, Рудику! І без тебе тоскно, — втомлено відказав Миха й почухав потилицю. — Льохо, хай там що, я все одно здаватися не збираюся! Нумо, міркуймо! Пам’ятаєш, у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» вираховували, як можна врятувати Шарапова? Це називається методом виключення.
— Це в математиці є такий метод? — глузливо поцікавився Рудик. — Щось я не пригадую.
— Що, пам’ять дівоча? Краще пригадаймо, що нам відомо про злодіїв. Зовнішність відома, ми їх бачили.
Після цього запанувала тиша.
— І все? — здивовано запитав невідь у кого Миха. — Це все, що ми знаємо про грабіжників після стількох зусиль?
— Ні, чому ж… — промимрив Льоха. — Ми знаємо, що вони вкрали ордени, пропонували їх Митяшеві і ще комусь на зльоті, знаємо їхній мобільний телефон урешті-решт!
— До речі, ти Ігорю Борисовичу папірець із телефоном віддав? Ні? Тоді віддай, тільки сам номер перепиши кудись, нехай буде! — Миха запустив п’ятірню в зачіску на потилиці. — І це все? Як же ми їх шукатимемо? От у чому питання!
— А, може, Ігор Борисович за номером телефону дізнається що-небудь? — припустив Рудик.
— Навряд… Це тільки в кіно так буває: бац! І за номером телефону тобі і прізвище, і адреса… А насправді — пішов, мобілку купив і стартовий пакет, і все по тому! Хто в тебе там адресу або прізвище питає? От коли ти контракт укладаєш, тоді інша справа! — Миха з великим сумнівом похитав головою. — Ні, за допомогою телефону нічого не знайти.
По домівках розійшлися зажурені: нічого путнього надумати так і не вийшло. Вдома в Михи кипіли радісні збори. З одного погляду було зрозуміло, що татусь збирається рибалити. Через події, пов’язані з крадіжкою в шкільному музеї, Миха якось випустив, що завтра субота.
— Ну що, синку, їдемо на рибалку? З ночівлею!
Хіба хто проґавить таку нагоду? Та ні за що в житті! Миха боровся з собою, скільки міг, але програв. Почуваючись зрадником, він подзвонив Льосі:
— Льохо, вибач, але татун мені зробив пропозицію, від якої я не зміг відмовитися. Завтра я їду рибалити, з ночівлею. Повернуся в неділю по обіді.
— Звичайно, — кисло погодився Льоха. — Я б теж не відмовився від такої втіхи.
У суботу, ще вдосвіта, Миха з батьком виїхали у бік Новоукраїнки. Місцина там була знайома, човен заброньовано телефоном, риболовля у тій місцині завжди була виборна, тому Миха їхав, смакуючи радощі двох наступних днів. Цього разу їхали ловити на блешню. В кінці серпня добре ловилася щука, а коли пощастить, можна було надибати і зграю жирючих жерехів.