Весь день нарізали кола по красеню Дніпру, то кидали, то піднімали якір, раз у раз краяли зеленувато-блакитне плесо волосінню довгих гнучких спінінгів. На вечір в мішку лежали три щуки, одну з яких, здоровезну, кілограми на три, зловив Миха. Вона схопила блешню просто в нього очах, вискочивши з-за трав’яного кущика і тут же, відчувши, що впіймалася, вистрибнула з води, поставивши свічку. Серце в Михи зупинилося й покотилося кудись униз. Першу мить він нетямився від хвилювання, намагаючись пересилити велику рибину і якнайшвидше підтягти її до човна. Але згодом справа пішла на лад, він пригадав, як виводив спійманих щук тато. Батько стояв поруч, допомагаючи порадами й тримаючи напоготові багор із гачком, заточеним, немов шило. Коли Миха нарешті підтяг щуку до човна, батько коротким рухом, схожим на те, як кіт тягне рибку з акваріума, підчепив рибину за жабра і вкинув у човен.
— Файна… Молодець, Михо! Будуть із тебе люди!
Увечері варили юшку і сиділи біля вогнища. Намет поставили на одному з численних острівців. Десь далеко-далеко гавкав собака, потріскувало суччя в багатті. На тлі чорного оксамитового неба падали зірки, незвично часто і незвичайно яскраво спалахуючи. Миха навіть примружився, усе видалось просто на славу!
— Клас, що ми поїхали… — раптом сказав він.
— І правда, незле, — погодився батько.
Наступний день був не такий вдалий. Батько зловив тільки одну щуку, а Миха двох невеликих окунів, але все одно обидва були задоволені.
Увечері в неділю, зразу після приїзду, Мишко подзвонив Льохові. Той примчав подивитися на улов одразу ж, з ним прийшла і мадам Бонасьє.
— Клас… — Льоха з заздрістю дивився на здоровезну щуку, яку впіймав друг.
— А хто її чиститиме? — запитала мадам Бонасьє.
— Та до чого тут це?! — досадливо відмахнувся Льоха.
— Дуже навіть до чого, — сказала мадам Бонасьє, — вічно ви, чоловіки, робите тільки те, з чого тішитеся, а решту доручаєте нам, жінкам…
Михова мама покотилася зі сміху:
— Настю, ти навіть не уявляєш, яка ти права!
Вичекавши хвилинку, коли поруч не було батьків, Миха запитав:
— Що там у нашій справі?
— Тиша. Жодного руху.
— Хто зна… Хто зна… — таємничо сказала мадам Бонасьє.
— Що ти маєш на увазі? — наставили вуха обидва.
— А то! Пудель Артемон купив собі мобілку!
— Ну і на здоров’я! До чого тут крадіжка в музеї? — здивовано запитав Льоха.
— Не кажи, не кажи… — Миха почухав потилицю. — А звідки ти знаєш, що він купив мобілку?
— На власні очі бачила. У п’ятницю він пішов на вокзал, а мене як щось смикнуло за ним простежити. Він на мене подивився так… зверхньо, чи що… Як багатий дивиться на жебрака… Мовляв, хто я, а хто ти? Він не лише купив мобілку, він ще й викинув упаковку!
— То й що? — Льоха здивовано знизав плечима.
— А то! — запально вигукнула Бонасьє, роздратована, що брат не розуміє таких очевидних речей. — Тобі батьки коли телефон купили?
— Два роки тому, — все ще нічого не розуміючи, відповів Льоха.
— А коробка від телефону де?
— На шафі зберігається.
— Тобто, не викинув?
— Та навіщо ж… А раптом…
— А Артемон викинув! І ще, я подумала: а якщо у нього гроші з’явилися, то звідки?
— І звідки? — запитав Льоха.
— Ну, як ти не розумієш! — здивувалася Бонасьє. — Це він розповів злочинцям про те, що в шкільному музеї є ордени, а вони йому за це заплатили! Зрозумів тепер?
— А, може, мати дала грошей? — не здавався Льоха.
— Звідки? У національну лотерей виграла? — Миха з повагою подивився на Бонасьє. — Дедуктивний метод у вищій фазі розвитку. Схоже, засвітилися наші кошенята!
— Ти це чого? Який ще метод? — з підозрою запитала Бонасьє.
— Все нормально, Бонасьє! Нормальний метод! Ти молодець! Починаємо розробляти Артемона. Але дуже обережно, щоб кошенят не сполохати. Завтра складемо план, а зараз розбігаємося. Вибачте, друзі, засинаю стоячки…
Брат із сестрою пішли, і Миха впав у ліжко. Заснув він миттєво, ще голова не встигла торкнутися подушки. Йому наснилося, як з кущика жабуриння на блешню кинулася щука.
Барбос із грюкотом поставив на стіл великий пакет і витяг із нього пляшку горілки, пиво, копчене м’ясо, огірки і помідори, сир…