— Дизелю, вечеря приїхала!
До кухні зайшов заспаний Дизель. Пригладивши долонею скуйовджене волосся, він схвально кивнув.
— Нормально… Трохи підхарчимося…
Удвох помили овочі, нарізали м’ясо, сполоснули немиті з ранку склянки. Барбос відкрив пляшку і налив у склянки горілки:
— За успіх нашої справи! — виголосив він тост.
Дизель тосту не чекав, пив горілку великими ковтками.
— Відкат нормальний… — І захрумтів свіжим огірком. — Завтра спробуємо сходити до посольства.
— Давно вже час, — погодився Барбос.
— Коли час, а коли не час, вирішую я.
— А хто заперечує? — погодився Барбос, знову наливаючи горілку. — Я ж і кажу, що час, — якби ще якось бабок зірвати…
— Нічого, щось придумаємо, зі мною не пропадеш!
— А то…
Тоді ще пили горілку, закушували огірками, помідорами й копченим м’ясом, запиваючи все це пивом. Барбос урешті-решт так і заснув за столом, опустивши голову в недоїдки. Дизель махнув на нього рукою, похитуючись, насилу добрів до ліжка, як був, не роздягаючись, звалився плазом на ковдру. Все перед очима пливло, його нудило. Він заплющив очі, і його негайно понесло кудись у чорну безодню. Помучившись кілька хвилин, він заснув.
Розділ 7
Бетмен купував мобільник. Його розпирало від гордощів і радощів, він хотів узяти його в руку, високо підвести й нести так, щоб усі бачили: ось, його, Бетменів, мобільник! Він тепер такий самий, як і всі! У нього є мобіла! Класна, стильна, з фотоапаратом, камерою, диктофоном, радіо та іншими примочками! І він не кучерявий пудель Артемон, а Бетмен! Крутий і багатий! І скоро він купить ще й комп’ютер! Щоправда, коробку довелося викинути. Борони Боже, мама дізнається, що у нього з’явився мобільник! Тоді буде такий допит, що гестапо зблідло б від заздрощів! Отже, вдома телефон доведеться вимикати, поки він не знайде спосіб, як пояснити мамі, звідки у нього з’явилася мобіла.
Він ішов Горобинівкою, з гордістю відчуваючи в кишені приємну вагу. Дзвонити йому ніхто не міг: не знали номеру, та й узагалі, у нього друзів, крім Дизеля з Барбосом, не було. Та й які це друзі? Знайомі, не більше… Поцупили разом з музею ордени й німецьку коробку, ось і вся дружба. Таким чином, йому самому також не було дзвонити кому, і це гнітило: так кортіло похвалитися новенькою мобілкою! Тоді він вирішив сфотографувати будинок міської пошти, просто так, похизуватися, що у нього мобільник із фотоапаратом. Він дістав з кишені слухавку, перемкнув у режим фото і зробив кілька знімків сірої бетонної будівлі.
Потім сфотографував легковик, що стояв біля будівлі, ще якогось перехожого, а тоді переглянув усі фотографії на екранчику. Клас! Просто клас! Якби ще хтось йому подзвонив, то Бетмен почувався б геть щасливою людиною.
— Агов, Артемоне, як справи?
Бетмен злякано запхав руку з телефоном у кишеню. Перед ним стояла Настя Бонасьє, сестра Льохи Холмса з сусіднього під’їзду.
— А що це ти в кишеню заховав?
— Нічого я не ховав, просто поклав.
— О-о, я бачу, ти мобілку купив. Класна?
— Ще б пак! Сонька з Еріком! Півкишені грошей віддав!
— Круто! Дай подивитися.
— А чого його дивитися, телефон як телефон! — Бетмен ще міцніше затиснув слухавку в спітнілій долоні. — А тобі що до того?
— Так, нічого, — недбало відповіла Бонасьє й пішла собі.
За Артемоном стежили другий день поспіль, але даремно. Він ані з ким не зустрічався й нікуди не їздив, сидів удома або бездоладно нипав Горобинівкою. Єдине, що вдалося встановити: Артемон купив недешевий мобільник, але показувати його, як не дивно, бажання не мав. Зрештою хлопцям набридло ходити за ним хвостом, і вони припинили стеження. Опівдні вирішили з’їздити до Костя в лікарню. Цього разу до вчителя пропустили легко. Він лежав у спільній палаті, світлій і просторій, тільки запах ліків діставав. Та й народу тут було чимало. Виглядав він цілком нормально і гостям дуже зрадів.
— Як добре, що ви прийшли! Мишко! Льошо! Настусьо! От спасибі, що не забули… Розповідайте, що там і як… Що з музеєм?
Хлопці перезирнулися.
— Знаєте, ми тоді не все вам сказали. Лікар вас хвилювати заборонив. З музею, з кітеля полковника Потапова, ордени вкрали, — сказав Льоха.
— І медалі також. І коробку, ту, що у дзоті колись знайшли, пам’ятаєте? — Миха сумно зітхнув. — Ну і…
— Я зрозумів тоді, що ви щось недоговорюєте, тільки сили не мав розпитувати, дуже серце боліло.
І Миха розповів географові, що сталося за ці кілька днів, що минули з їхньої останньої зустрічі.