— Ясно… Зрозуміло… — раз у раз повторював географ. — Добре, що полковникова донька не надто засмутилася, — сказав він після того, як Миха завершив розповідати. — Незручно перед нею, чесно кажучи. То кажеш, рідкісний номер?
— Так, до тисячі — це орден дуже дорогий, у будь-якому разі, понад три тисячі баксів коштує.
— Чималі гроші.
Ще з півгодини побалакали про те, про се, і хлопці заходилися збиратися додому. Лікарі ще не дозволяли Костянтинові Івановичу підводитись, тому він їх не проводжав а, усміхаючись, на прощання помахав рукою.
Миха вийшов на поріг лікарні засмучений.
— Ватсоне, ти чого такий сумний? — запитала його Бонасьє. — Кость одужує, це ж видно по його обличчю! Радіти треба!
— Він-то одужує, а ми навіть з місця не зрушили, — важко зітхнув Миха. — Поклавши руку на серце, зізнаюся: я не знаю, що робити. Я не знаю, де шукати орден, який ці покидьки продали, я не знаю, як шукати їх самих. Дійсно, на кошеня схожі. Сперли, і під ліжко! Шукай вітру в полі! Оселя велика, а кошеня з кулачок…
Ватсон сказав це таким сумним голосом, що в Насті на очі навернулися сльози. Льоха важко зітхнув:
— Позаяк немає жодних інших ідей, то в мене є пропозиція.
Миха з Настею з надією подивились на Льоху.
— Я сам у неї не дуже вірю, але… Можна вирахувати за допомогою інтернету когось з відомих цих… Ну, які ордени колекціонують…
— Фалеристів, — підказав Миха.
— Дякую, Михо, їх я і мав на увазі. Поїдемо до нього і все відверто розповімо. Якщо цей орден рідкісний, то, напевно, хтось щось уже знає. Якщо не вдасться повернути, то бодай знатимемо, в кого він тепер.
— Сумнівно, звісно, — Миха пожував губами. — Але інших пропозицій просто немає. Згоден. Ходімо до мене.
Завдяки інтернету дуже скоро вирахували найвідомішого в Києві фалериста. Ним виявився Олег Васильович Севастюк. Завдання спрощувалося тим, що він мав персональний сайт, де було зазначено електронну адресу. Тут же склали коротенького листа:
«Шановний Олеже Васильовичу!
Терміново потрібна Ваша консультація щодо супернадважливої справи. Будь ласка, напишіть нам відповідь і, якщо можливо, дайте свій номер телефону, щоб ми могли Вам подзвонити і домовитися про зустріч.
Михайло».
Відповідь від фалериста прийшла несподівано швидко, певно, в цей час він саме працював на комп’ютері. Лист було коротким:
«З супернадважливого питання можете зателефонувати за номером…», і далі йшов номер мобільного.
Миха негайно дістав мобільника. Голос у фалериста виявився гучний і густий, наче він говорив із величезної труби:
— Алло! Слухаю…
Миха швидко домовився про зустріч. їхати кудись фалерист не забажав і запросив хлопців до себе додому. Як і годилося його голосові, Олег Васильович виявився високим, опасистим, трохи лисуватим чоловіком. Але попри імпозантну, можна навіть сказати, грізну зовнішність, людиною був сміхотливою і доброю.
— Які орли до нас залетіли! — загуркотів він гучним голосом. — Марійко! Постав чайника, зараз чаюватимемо. Хто з вас Михайло? А ти, отже, Льоха? Дуже приємно. Мене звати Олег Васильович. Прошу до мого кабінету.
Пройшли до кімнати. Кабінет був величезний і світлий. Уздовж стінок стояли стенди, розділені на рівні квадратики, й у кожному квадратику на червоному оксамиті було прикріплено або орден, або медаль, або знак. Від цієї пишноти Миха з Льохою розгубилися й застигли на порозі.
— Проходьте, проходьте, — підштовхнув їх у спини Олег Васильович. — Що, подобається?
— А можна подивитися? — із завмиранням у серці запитав Миха. Йому сподобалася не лише колекція, а й те, як дбайливо і шанобливо до знаків військової доблесті її було оформлено.
Вони пішли вздовж стінки, розглядаючи експонати, у захваті ахкали і йойкали. Тим часом господиня поставила на стіл тацю з чашками,
цукерницю, чайничок із заваркою, а господар приніс невеличкий електричний самовар.
— Прошу до столу, — люб’язним жестом запросив колекціонер хлопців. — А тепер можна погомоніти й про справу.
Хлопці перезирнулися, й, за мовчазною згодою, розповідати почав Миха:
— Бачте, Олеже Васильовичу, у нас в школі є музей. Його створювали…
І далі Миха стисло розповів усю історію викрадення орденів:
— Орден з номером, — він назвав номер, — злодії вже продали, і, судячи з його можливої ціни, продали якомусь небідному колекціонерові. Ми хочемо знайти цей орден і запобігти продажу інших нагород. Ось копія орденської книжки, — Миха дістав паперовий аркушик.
Олег Васильович подивився орденську книжку і важко засопів: