— То що в ньому такого особливого? — не зрозумів Льоха. — Ми ж пишемо його усюди: у зошитах, у щоденнику, в розкладі…
— Так і я про це! По десять разів на день писати — й не знати, як воно пишеться?!
— А-а-а! То коли це й білочка, то напрочуд тупа…
Втім, найгірший розгром був у музеї. Музей створювали всією школою, за ініціативою географа Костянтина Івановича. Географ був залюблений у Горобинівку. Спочатку він перетворив у краєзнавчий музей власну домівку. Він зібрав силу-силенну матеріалів з історії містечка, але незабаром там забракло місця. Дружина, яка попервах поставилася до чоловікового захоплення зацікавлено, почала бурчати. Та й справді, який господині сподобається, коли кімнати заставлено різним старезним мотлохом, на стінах висять портрети сторонніх осіб, а у хату раз у раз приходять шкільні екскурсії? Врешті-решт їй урвався терпець, і вона висунула чоловікові ультиматум: або з дому виїде вона, або музей, або й навіть Костянтин Іванович. Географ почухав потилицю — та й подався до директора школи з пропозицією створити при школі краєзнавчий музей. Особливо він натискав на той факт, що в жодній зі шкіл району такого дива нема. Директор вподобав таку ідею. Під музей виділили велику кімнату, яку з такої нагоди назвали кабінетом історії.
Музей було розгромлено вщент. Розбито всі скляні стенди, які змайстрували самі учні у шкільних майстернях, експонати розкидано по долівці. Здавалося, жодна річ не лишилась на своєму місці. Геть усе було зірвано, розбито, спотворено..
— Нічого собі… білочка хвостиком махнула… — пробурмотів Миха.
— Оце тобі… — підтакнув Льоха.
— Бідолашний Кость…
— От мерзотники…
— Можу припустити, що комусь з математики пару вліпили й людина розгнівалась. Але музей тут до чого?
— Тепер зрозуміло, навіщо тітку Тетяну приспали. Тут, певно, така гуркотнеча була — мертвого б розбудило!
Вони увійшли до кімнати. Під ногами хрупали скляні скалки. Жодної цілої вітрини!
— Чуєш, Льохо, я не знаю, що там учительська… хай там учителі дають лад, але Костеві треба допомогти.
— Згоден.
Раптом звідкись з кутка, з-під розгромленої вітрини, обережно ступаючи лапками по скалках, вийшло руде кошеня.
— Няв! — виголосило воно й довірливо посунуло до друзів.
— Ну, ось тобі головний свідок, — усміхнувся Льоха.
— Шкода лишень, що воно розмовляти нездатне, інакше розповіло б нам усе. То як же ти тут опинився, бідахо?
— Нумо, ходи до мене, — Льоха взяв кошеня на руки.
— Чуєш, Льохо, а раптом в нас своя банда з’явилася?
— Яка ще банда?
— Ну, пам’ятаєш кіно «Місце зустрічі змінити не можна»? В них там була банда «Чорний кіт», а в нас буде банда «Рудий кіт».
— «Руде кошеня»…
— Ось так… а ніяка не білочка! — Миха взяв у Льохи кошеня, погладив.
— Господи помагай! Що тут сталося? — почулося ззаду.
До музею увійшов Костянтин Іванович. Він сполотнів, ухопився рукою проти серця й сповз по стіні на підлогу. Хлопці на мить сторопіли. Першим оговтався Льоха.
— Михо, мерщій до телефону! Викликай швидку!
Миха, разом з кошеням, прожогом метнувся до коридору, а Льоха вхопив великий картонний аркуш і відгріб потовчене скло, тоді простелив той аркуш на підлогу, поклав замість подушки зібгану в тугий вальок старовинну гаптовану спідницю, обережно вмостив на ній голову географа.
Хвилин за п’ятнадцять пригналася швидка. Вчителю зробили укол і повезли до лікарні. Хлопці перезирнулися й вийшли з музею. Миха повис на телефоні. Льоха рушив школою в пошуках знарядь праці: віників, відер, ганчірок — себто всього, що може придатися на прибирання. Кошеня, мабуть, відчувши добру душу, невідлучно котилося за ним, наче колобок. За півгодини Михові дзвінки принесли плоди: до школи набігло чимало учнів. Прибиральниць, що їх терміново викликав до школи директор, хлопці й дівчата до музею не впустили, все робили самі. Костянтина Івановича в школі любили, а коли дізналися, що через той розгром географ утрапив до лікарні, просити про допомогу нікого не довелося, самі приходили й пропонували свої послуги. Якось само собою сталося, що всім командував Миха. Години за дві в музеї навели сякий-такий лад. Щоправда, стенди зяяли розбитим склом і не всі експонати повернулися на місця, але долівку чисто вимели, скалки й уламки, ретельно оглянуті Льохою та Михою, аби раптом не викинути щось корисне, винесли на смітник.
Миттєво прибігла й молодша Льохова сестричка Настя, мадам Бонасьє. Вона укмітила кошеня, яке все бігало за Льохою, мов пришите.
— А звідки тут це диво з’явилося? — спитала вона в брата.