— Та що ти кажеш! — здивувався Рудик. — І не злякалися? А раптом знову поцуплять?
— Ні, тепер не поцуплять. Директор вибив гроші на сигналізацію. Міліція допомогла. Завтра почнуть монтувати, а впродовж ночі, сподіваємося, нічого не станеться!
— Кльово! Молодці! Прийду сьогодні, подивлюся…
— Приходь на одинадцяту. Саме будемо повертати орден. Ну, па-па.
— Бувай здоровий…
Рудик із Михою розійшлися, Артемон подивився на годинник. Льоха з Настею, які спостерігали за Пуделем з кущів бузку, перезирнулися:
— Клюнув! Далебі, клюнув! — прошепотів Льоха.
— Коли все завершиться, я не знаю, що зроблю тому негіднику… — Настя хижо посміхнулася. — Він у мене стрибатиме… Як кошеня….
Об одинадцятій у шкільному музеї зібралося десь з двадцять осіб, усі, кого вдалося знайти й попередити. У присутності директора відчинили стенд і прикрутили до кителя орден, а поруч поклали розгорнуту орденську книжку. Перший, хто поткнувся після цього до стенду, був Артемон. Уважно оглянувши орден і книжку, він підійшов до Михи:
— Круто! — і пішов собі, більше ані пари з вуст.
Миха зітхнув і подивився на Льоху, той випнув великий палець: мовляв, усе клас!
Коли учні розійшлися, Льоха з Михою пішли до міліції. Капітан Слісаренко був десь на виїзді, довелося його чекати, майже годину. Попереджений черговим по мобільному телефону, він приїхав одразу, щойно звільнився.
— Ну, солов’ї-розбійники, що знову надумали?
Друзі розповіли, яку пастку вони приготували голомозим.
— Отже, Пудель Артемон — навідник? Та-а-а-ак… Наживку ви приготували першосортну, це мушу визнати. Тільки маю з цього приводу дуже великі застороги. Двічі в одне й те саме місце? Сумнівно… — Капітан слово в слово повторив те, що сказав учора Льоха. — І взагалі, перш ніж щось робити, треба було узгодити це зі мною. Гаразд, пожертвую вам ніч. Візьму з собою двох оперативників. Але ви вночі в школу не лізьте! Бо в разі чого здатні все зіпсувати, зрозуміло?
— Зрозуміло, — похнюплено відповіли друзі.
— Ото й добре! Ми прийдемо до школи ввечері, десь о восьмій. Щоб там вашого духу й чути не було, детективи-аматори…
О восьмій вечора Льоха, Миха і Рудик, голосно, про людське око (точніше, про людські вуха) сміючись і балакаючи, вийшли на шкільний ґанок. Кілька хвилин вони чекали на Бонасьє, яка дорогою забігла до туалету.
Як саме й коли саме в школу пробралися оперативники, вони не бачили. Друзі розійшлися по домівках. Цієї ночі всі вони спали в пів-віч та в пів- вуха, чекаючи, що ось-ось пролунає телефонний дзвінок, і радісний капітанів голос сповістить їм, що злочинців спіймано. Дзвінок і дійсно пролунав. Коли збентежені батьки розштовхали під ранок нарешті заснулого Миху, він почув геть інше, ніж очікував. У слухавці почувся нервовий капітанів галас:
— Орден! Книжка! Все зникло, чорт забирай! Негайно біжи до школи й друзів своїх прихопи! Дідько з усім цим!
Збиралися, як військові по тривозі. За десять хвилин Миха, Льоха й Рудик були в школі. У музеї стояли троє оперативників і здивовано витріщалися на зачинену й абсолютно цілу вітрину: повернені вчора вдень орден і книжка зникли. В Михи аж захололо всередині, Льоха в розпачі замружився, а Рудик схопився за голову.
— Я не знаю, як це сталося, — наче виправдовуючись, сказав капітан. — Цілісіньку ніч ми не стуляли очей, один сидів у музеї, інший у чергової по школі, а ще один в коридорі. Нікого не було, я готовий заприсягатися!
— А орден зник… — враз захриплим голосом промовив Миха.
— А чого мене не покликали? — почулося від дверей. — Про що ґвалт?
До музею, щулячись від ранкової прохолоди, ввійшла Бонасьє.
— Настю, не до тебе! Орден пропав… І книжка також! — засмучений Миха махнув рукою.
— Та нічого не пропало… — проказала Настя, протираючи заспані очі кулаком.
— Як це так — не пропало? — з підозрою в голосі запитав Льоха. — Ти, либонь, знову щось втнула? Нумо, кажи, сестричко!
— Та я все сховала ще вчора ввечері. Ще що… Нехай їх знову попруть?
— А замок? — вигукнув капітан, тицьнувши в замочок, на який було закрито вітрину.
— Подумаєш… Він же учбовий!
Капітанова рука потягнулася до паску. Він розстебнув пряжку і почав витягати його з штанів.
— Йой! — зойкнула Бонасьє й щодуху дременула з музею.
Бонасьє льотом вилетіла в коридор. Орден і книжку знайшли тут же, в кишені кителя.
— Сховала, що називається, — пробурчав капітан. — Перекажи сестриці, нехай не потрапляє мені на очі, хльосту завдам по перше число, хай тоді батьки скаржаться, куди завгодно.