— Льохо, ну зателефонуй!
На всі Льохові відмовки сестра відповідала одноманітно: колекціонер обіцяв, і Льоха здався. Він подзвонив Олегові Васильовичу, і вони домовилися, що приїдуть до нього завтра по обіді. До товариства приєдналися й Миха з Рудиком, і після лікарні всі гуртом подалися до Києва.
О пів на третю до фалериста в гості завалилася ціла юрба гостей.
— Охо-хо, майбутні колеги! І юна леді з вами! Приємно, приємно, що молодь не байдужа до історії нагород! Прошу в кабінет! Марійко, лаштуй самовар!
Як і минулого разу, на столі з’явилися невеличкий електричний самовар, чайник з заваркою й таця з усіляким причандаллям для чаювання. Годину поспіль Олег Васильович розповідав хлопцям історії нагород, показував ордена з багатьох країн. Найбільше в його в колекції було нагород російських та радянських. Миха з Льохою, які дещо дізналися ще під час свого першого відвідування, все одно слухали, роззявивши рота, а про Настю і Рудика годі й було казати. Вони, як зачудовані, переводили погляд з одного ордена на інший, і перед їхніми очима немов розгорталися величні битви. Вони чули гуркіт гармат, ляскіт металу й стогін поранених воїнів. Коли Олег Васильович завершив розповідь, діти ще кілька хвилин не могли прийти до тями.
— Клас, — тільки й спромігся промимрити Рудик.
Вони стояли біля останнього стенду, на якому лежали ордени фашистських вояків: чорні хрести, медалі та два квадратні металеві жетони з викарбуваними номерами.
— А це що? — запитав Льоха.
— Це нагороди солдатів фашистської армії. їх знайшли при розкопках місць, де йшли бої.
— Ні, я не про хрести, я про ці залізяки, — Льоха тицьнув пальцем у квадратні жетони.
— А-а… Це не ордени. Це так звані посмертні медальйони, або жетони. Кожен солдат в німецькій армії мав такий медальйон з номером, щоб, у разі чого, його могли впізнати. У наших солдатів теж були медальйони, тільки вони інакше виглядали. Такі патрончики з кришкою, яка закручується. Туди вкладали записки, де вказувалися прізвище, ім’я, по батькові, звідки покликаний в армію тощо. Ось ці жетони, — Олег Васильович дістав з вітрини квадратну залізяку, — зараз особливо цінують чорні археологи.
— У чому ж їхня цінність? — не зрозумів Миха. — Залізяка залізякою. Орден — це зрозуміло: коштовне каміння, золото… Ну, й просто красиво. А це?
— Тут особлива справа. Як відомо, чорні археологи вдаються до розкопок зовсім не заради науки, а задля того, щоб свої знахідки якомога вигідніше спродати. За такий ось жетон, який належав родичу якого-небудь багатого тепер німця, можна отримати тисячі, а іноді й десятки тисяч євро. А якщо разом з жетоном будуть ще якісь особисті речі, то ще більше. Все залежить від того, наскільки грошовитий теперішній родич і наскільки він, скажімо так, сентиментальний.
— Ось воно як… — протягнув Миха.
— Себто? — запитав колекціонер. — Ти про що, Михайле?
— У нас у музейній експозиції було щось типу бляшанки, а там німецькі хрести, ось такий жетон і записка. Її вкрали разом з орденами!
— Зрозуміло! — вигукнув фалерист. — Цілком може бути, що крали саме цю бляшанку, а полковникові нагороди взяли заразом або про людське око. Ця бляшанка може багацько коштувати, справжнє багатство!
— А ми того й не знали… — розгублено пробурмотів Льоха. — А, виявляється, справа зовсім не в орденах Леніна…
— А кабінети розгромили теж, аби відхилити увагу, щоб вирішили, що це накоїли прості покидьки? Хитромудрі кошенята… — сказав Миха. — І як вони тепер родичів шукатимуть?
— Ну, достеменно я не знаю. Швидше за все, зроблять запит до німецької амбасади, а амбасада запитає у військовому архіві.
— Ага, розуміємо…
По сходах спускалися мовчки, схвильовані почутим. Виявляється, все було ще складніше, ніж здавалося з першого погляду!
— Може, підемо до німецької амбасади? — запропонував Рудик.
— І що ми там казатимемо?
— Ну… Жетон крадений…
— У кого? Ким? Номер жетона? Голомозі жетон принесуть і скажуть: знайшли на городі, допомагаючи бабусі-пенсіонерці картоплю копати! А зараз, з абсолютно шляхетних мотивів, хочуть повернути жетон родичам. Природно, за незначну винагороду! Зачекайте хвилинку, — Миха крутнувся на місці й знову вибіг по сходах. Повернувся він хвилин за десять.
— Ти чого? — запитав його Льоха.