— Ет, коли б ще знати, де ці котенята ховаються! — Миха важко зітхнув і почухав потилицю. — Блешню б їм під самий ніс кинули… Не втерплять, схоплять! Вони хоч і обережні, та жадібні!
— А може, все-таки, повартуємо під посольством? А раптом намалюються? — запропонував Льоха.
— Ми ж їх телефон знаємо? Може, спробувати подзвонити? Артемоном прикинутися… — запропонував свій варіант Рудик.
— Не вийде! — впевнено відказав Миха. — У них же номер висвітиться. А який номер? Чужий! Ні… Коли вони не клюнули на Артемонів дзвінок, то на дзвінок з чужого телефону й поготів не клюнуть. Схоже, доведеться почергувати під посольством.
Наступного дня зранку подалися до Києва. Домовилися чергувати по черзі: дві години Миха, дві години Льоха, Рудик виявився не при справах, позаяк злочинців в обличчя не бачив. Однак дуже швидко зрозуміли, що це дурня. По-перше, до посольства приходило безліч народу, і вони могли запросто пропустити або не впізнати злочинців. По-друге, що робити, якщо навіть впізнають? Схопити за руку? Репетувати на ціле горло? Обидва грабіжники здоровезні, як сараї! Дадуть в лоба й втечуть, а їх самих точно міліція схопить, а тоді доводь, що ти не верблюд! А по-третє, так можна чекати до початку навчального року! І нічого не дочекатися Залишалася єдина можливість: заманити грабіжників знову до музею. Може, якісь новини були й у міліції, але ні Миха, ні Льоха туди потикатися не бажали: боялися знову отримати прочуханку від капітана Слісаренка. Увечері знову сиділи за козлячим столиком. Тепер до товариства приєдналася й мадам Бонасьє.
— Так ви були в лікарні в Костя? А як Артемон?
— Учора вранці ще був непритомний. А чому це тебе цікавить?
— Я тоді, біля того місця, де він під машину потрапив, його слухавку знайшла. Треба повернути йому…
— Що?!! — одноголосно вигукнули друзі. — І ти про це мовчала?
— Та якось розгубилася від цієї крові на асфальті… запхала до кишені, а вдома перевдягнулася й забула.
— Де мобіла? — запитав Миха.
— Удома.
— Тягни її сюди! Негайно! Ну, ти втнула, Бонасьє…
Бонасьє принесла мобільник. Попри те, що Артемон добряче постраждав, мобільник був цілісіньхий. Миха ввімхнув телефон.
— Дивіться, тут лише один вхідний дзвінох, — схазав він, розглядаючи ехран телефону.
— Це, напевно, холи йому біля річхи дзвонили, — згадала мадам Бонасьє.
— Біля яхої ще річхи? — суворо запитав брат.
— А того ранху, холи його машина збила. Ми з ним біля річхи зустрілися, погирхалися, звичайно. А чого він по-хамському поводиться? Дурень який… А за півгодини він під машину потрапив.
— А про що він говорив телефоном? — нетерпляче запитав Миха.
— Я не чула. Він уже далеко був. Хіба… мені здалося… — промовила Бонасьє невпевнено, — що він заквапився відразу… Ну, як телефоном побалакав…
— Ой, як цікаво, — Миха почухав потилицю. — Чи не здається вам…
— Дуже навіть здається… — підтримав його Рудик.
— Це йому Дизель дзвонив. Дзвонив і призначив зустріч, — закінчив Миха. — І там, в умовленому місці, збив його машиною.
— Хлопці, це речовий доказ злочину. — Рудик узяв телефон до рук. — І його треба віднести до міліції. Тут зафіксовано час дзвінка та номер телефону. Нехай тепер цей Дизель має розмову з міліцією…
— Твоя правда, Рудику. Ми його й віднесемо, тільки трохи згодом. — Миха забрав телефон у друга. — Тепер ми знаємо, де знаходиться щука! Гайда до музею!
— Може, все ж таки, до міліції? — і далі наполягав Рудик, але вже якось не дуже впевнено.
— Ми вже раз ходили… А потім отримали по перше число! Ні, Рудику, ми повинні їх взяти самі! Так, Михо?
— Так, Льохо! Для нас це справа честі! Ходімо до школи, подивимося, що до чого.
— А я? — запитала мадам Бонасьє.
— Настя, — проказав Льоха серйозним голосом, — ти ж розумієш, що це не дівчача справа?
Бонасьє закопилила губу.
— Додому, сестричко, додому…
Нерозлучна трійця попрямувала до школи. Відчинивши музей ключем, узятим у чергової тітки Тетяни, хлопці зайшли до кімнати. Минулого разу злодії пробралися крізь двері, а чого чекати зараз? Ґрати на вікна поставити ще не встигли, директор сказав, що їх встановлять після початку навчального року. Тому цілком можна було очікувати гостей і в двері, і у вікна. Уважно оглянули кімнату.
— Є ідея! — виголосив Миха. — Треба буде кілька шпульок волосіні і мотків скотчу. І ще драбина.
Щойно відкоркували пиво, як у Дизеля задзвонив мобільний телефон. Від несподіванки той здригнувся, а, глянувши на екран, миттєво спітнів: