— Слухай, Жучка дзвонить! Він що, з того світу?
— Жучка? — не менше від Дизеля здивувався Барбос, і теж подивився на екран. — Ні фіга собі…
— Ну? Відповісти, чи що? — невпевнено запитав Дизель.
— Не кожен же день тобі з того світу дзвонять, — похмуро пожартував Барбос. — Цікаво, хоча й лячно трохи…
Дизель приклав слухавку до вуха:
— Ну?
— Дизелю! Чуєш? Дизелю!
— Привіт, Жучко!
На якийсь час у слухавці затихло, а тоді знову пролунав приглушений квапливий голос:
— Який я тобі Жучка!
— Гаразд, Бетмен, не викаблучуйся! А що в тебе з голосом?
— Яв лікарні! Не можу голосно говорити, лежу в лікарні з купою переламів. Накрився ковдрою і розмовляю.
— А що трапилося?
— А як ви мені подзвонили тоді, я побіг на стрілку й утрапив під машину. Так по-дурному…
— І дійсно по-дурному… Сильно?
— Та мало не віддав Богові душу. Гаразд, я не про це. У музей ще один експонат додали: німецький жетон. Ну, той, що на випадок смерті видавався.
— Жетон? — перепитав Дизель, кинувши блискавичний погляд на Барбоса. — Звідки взяли?
— Не знаю, — швидко шепотів Бетмен. — Мене хлопці приходили навідувати й розповіли. Начебто десь розкопки знову робили й знайшли. Тільки розрахунок, як і перше!
— Гаразд, гаразд… Одужуй! — Дизель вимкнув телефон. — Нам привіт від покійничка! Як він уцілів, розуму не приберу! Барбосе, Жучка сказав, що в музей ще один німецький посмертний жетон принесли. З розкопок… Ну, й орденок Леніна… Ти як?
— Жетон? Це серйозно… Його повернути на історичну батьківщину не зле… Ха-ха… І орденок зайвим не буде! Ще раз якомусь недотямкові втелющимо! Ризикнемо!
— Е-е, ні, — протягнув Дизель. — Ризикувати я геть не маю наміру. Тут нормальний розрахунок. Не така дурна міліція, щоб двічі в одну й ту ж пастку нас заманювати. Поїхали, подивимося на вікна. Може, вони й справді там сигналізацію поставили? Пам’ятаєш, Жучка казав?
За годину вони були в Горобинівці й пройшлися кілька разів повз школу, потім зайшли до двору й оглянули вікна з тильного боку.
— Ондо ті вікна, — хотів показати Барбос.
— Не тицяй пальцями, — смикнув його Дизель.
— Два крайні від кута, з зеленими фіранками.
— Начебто сигналізації немає.
— І я не бачу.
— Добре. Братимемо сьогодні. Тут зволікати годі! Беремо, й ушиваємося з Києва бодай на місяць. До Криму подамося, у відпустку, на оксамитовий сезон. Гарно в Криму у вересні!
— Ага, море тепле, й сонце вже не шкварить! Вилежуй на пляжі, скільки забажаєш…
— Пиво холодне носять!
— Краса! А тепер валимо звідси, не треба тут зайве світитися.
Десь о десятій вечора Дизель з Барбосом приїхали до Горобинівки. Машину залишили трохи осторонь від школи, приблизно за сто метрів. Барбос накинув на плече невелику сумку з різним причандаллям: два ліхтарики, дві маски й балончик з гасом. Так, про всяк випадок… Крім цього, в сумці було ще дві гумові присоски і склоріз.
Ось і школа. Пройшлися вулицею сюди-туди, пороззиралися — нічого підозрілого не побачили.
— Ну, гайда!
Крадькома підійшли до вікон. Дизель підсадив Барбоса, той вийняв з сумки дві присоски й приліпив їх до скла. Тоді єдиним енергійним рухом намалював на склі майже правильне велике коло, стиха постукав по ньому зворотнім кінцем інструменту й смикнув за присоски. Шмат скла безгучно вийнявся, і він подав його Дизелю. Той
притулив вирізане скло до стіни, відліпив присоски й повернув їх Барбосу. Той виконав таку ж операцію з другим склом, тільки коло цього раз було меншим. Нишком простягнув крізь дірку руку, відстебнув шпінгалети й навалився на віконну раму. Певно, вікно давно не відкривали, й воно ніяк не хотіло піддаватися. Але терпінням і працею всього добудеш, і вікно врешті-решт відчинилося. Барбос прислухався, панувала суцільна тиша.
— Тихо, — прошепотів Дизель.
Барбос безгучно стрибнув в кімнату, за ним на підвіконня забрався Дизель.
— Дай ліхтарика, — ледь чутно прошепотів Дизель, теж спустившись на підлогу.
Барбос закопирсався з сумкою.
— Де стенд з орденом? — запитав Барбос.
— Начебто в кутку, біля кулемета.
У кутку кімнати стояла дерев’яна модель кулемета «Максим» з широким кулезахисним щитком. Нечутно ступаючи, Барбос пішов у бік скляного стенду, який виблискував в промені ліхтарика.
— От дідько, що за халепа? — раптом тривожно зашепотів він.
— Чого це ти?