— Гей, Жучко! — промовив він захриплим голосом.
Костянтин Іванович прокинувся в пречудовому настрої. Лікар сказав, що якщо сьогодні кардіограма буде добра, його випишуть додому. На роботу, звичайно, ходити ще не можна, але він бодай буде вдома. Лікарня набридла йому до чортиків. До сніданку він вирішив провідати Костю Печерицю. Хлопчиськові не пощастило: потрапив під машину, але, з іншого боку, все-таки залишився живий. Він швидко одужував: синці майже зійшли, Костя перестав кривитися від болю і навіть уже намагався сідати в ліжку. Географ приходив до нього постійно, змушував робити фізичні вправи, помалу-потроху рухати руками і ногами, стискати пальці, рухати здоровою рукою. Спочатку це було зовсім непросто. Кожен рух спричиняв біль у переламаному тілі, але молодість і час робили свою справу. Вчора Костя навіть усміхнувся, а це вже була чимала перемога. Просто перед Костянтином Івановичем у дванадцяту палату зайшов кремезний хлопець з короткою стрижкою. За кілька секунд географ почув жахливий крик:
— А-а… А-а-а-а! Допоможіть!
Він метнувся до дверей, з сестринської вискочили обидві медсестри й, побачивши географа, який квапливим кроком майже біг у напрямку палати номер дванадцять, самі припустили туди ж.
— Жучко! Ти чуєш мене? — і він зробив ще один крок у бік ліжка, на якому лежав той, кого він прийшов позбавити життя.
Ковдра повільно відкинулася, і до нього повернулося білісіньке, немов аркуш, обличчя, вкрите моторошними багряними згустками крові.
— Дизелю, — проказав небіжчик повільно, глухим голосом, — навіщо ти вбив мене, о Дизелю?
Дизель затремтів. У цей час ліжко, на якому лежав Жучка, затрусилося й почало повільно підніматися. В Дизеля вирячилися очі, волосся стало диба, і він несамовито заволав:
— А-а-а! Допоможіть!
Раптом за його спиною гучно грюкнули двері, і хтось закричав так само на повний голос, як щойно Дизель:
— Міліція! Руки вгору! Хапай його!
І вже зовсім не тямлячись, Дизель одним стрибком злетів на підвіконня і, всім тілом вибивши скло, стрибнув з другого поверху.
— Утік! — заверещав Рудик, вискакуючи з убиральні.
— Хто втік? — закричав географ, вдираючись в палату номер дванадцять.
— Куди втік? — підголошували йому дві медсестри, напираючи на Костянтина Івановича, щоб швидше вбігти в палату.
— Аа-а-а-а! — загорлав Костянтин Іванович, схопившись за серце, коли побачив біле, в згустках крові, Артемонове обличчя.
— Бігме… — простогнала тітка Оля, знепритомніла та гепнулася на вільне ліжко.
— Допоможіть… — верескнула інша медсестра.
— Знову втік! — заволав Льоха, вилазячи з-під ліжка, яке щойно піднімав разом з Михою.
— Як утік?!! — відчайдушно галасував Миха. — От сволота…
— Це хто?!! — верещали медсестра, — Як ви сюди потрапили?! Господи! Міліція!
— Тут я, тут! — пролунало з-за вікна.
Капітан Слісаренко їхав до лікарні опитувати потерпілого Костянтина Печерицю. Завідувач відділення вчора сказав, що тепер це можна зробити без загрози хлопчиковому здоров’ю. Зранку він сів у міліцейську «Шкоду» і неквапом покотив по горобинівських вулицях. Залишивши машину, як і належить, на майданчику перед входом до лікарні, він пішов алейкою молодих каштанів, висаджених минулої осені. Серпень цього року був на диво гарний. У міру дощить, тепло, в лісі сила- силенна грибів, до яких капітан був страх який охочий. Дорогою він мріяв, як на ці вихідні поїде в ліс, блукатиме, огорнутий тишею, вишукуючи тугі підосичники або боровики. І уявивши собі красеня з червоним капелюшком набакир, аж застогнав зі втіхи. І в цю саму мить, коли він подумки підносив до красеня-гриба вправно нагострений ніж, у вікні другого поверху з’явилась чиясь постать. Вибивши скло, постать у водоспаді блискучих сколків полетіла вниз, волаючи на ціле горло. Просто під вікном гуляли дві дівчинки зі здоровезним, немов теля, собакою — чорним, з рудими підпалинами й білими плямами. Постать схопилася на рівні, явно збираючись дати драла, тоді одне з дівчаток раптом скомандувало собаці:
— Бечко, цілуй його! Ну ж бо! Цілуй!
А інша дівчинка заволала так, як волали всі цього ранку:
— Тримай його! Це руде кошеня!
Собака миттєво звівся на задні лапи, поклавши передні на груди незнайомцеві, й проїхався по обличчю лапатим язиком, дмухнув гарячим подихом простісінько в ніс. Перед очима втікача зблиснули величезні білі ікла. Він не витримав собачого натиску й повалився горілиць. Бечка ніби цього й чекала.