— Та хто його зна? Виліз з-під уламків. Ми з Михою подумали, може, то знак від бандитів?
— Яких ще бандитів? — не второпала Настя.
— А в них банда так прозивається — «Руде кошеня». Вони як школу рознесуть, так руде кошеня підкинуть.
— От бреше, як шовком шиє! — Настя взяла кошеня на руки, почухала за вушком. У відповідь звіря радо замуркотіло.
— Я його додому візьму, — сповістила Настя.
— А мама з татом? — спитав Льоха.
— Вмовимо! Ти ж мені допоможеш? Бо як же то, головного свідка на вулицю викинути?
Льоха кивнув, погоджуючись, і кошеня залишилося в Насті на руках, цілком задоволене тим, як все склалося.
Під кінець прибирання до музею зайшов директор і схвально покивав.
— Владиславе Васильовичу, — спитав його Миха, — чи є опис, де що стояло? Тут стільки всього, що ми можемо наплутати.
— Ви ж знаєте, що музеєм опікувався Костянтин Іванович. То його треба питатися.
— А він у лікарні, — зажурено сказав Миха.
— Ми розставимо поки що так, як пам’ятаємо… Коли наплутаємо, то Кость… тобто Костянтин Іванович, — швидко виправився Льоха, — згодом переставить. Ми допоможемо…
— Гаразд, хлопці.
— А як там Костянтин Іванович? — спитала Настя.
— Кепські справи в Костянтина Івановича, — відповів директор. — Інфаркт у нього. До речі, Льошо й Михасю, вам подяка від лікарів — ви все зробили цілком правильно.
— А інфаркт — це серйозно?
— І навіть дуже, — Владислав Васильович зняв окуляри, протер скельця носовичком. — Але, дякувати Богові, в Костянтина Івановича все не так зле. Інфаркт, але не надто важкий.
Діти полегшено видихнули.
Коли директор пішов, знов заходилися відновляти музейну експозицію.
Навперебій, то один, то інший пригадували, де що стояло до розгрому, на якому цвяшку чий портрет висів. Найбільше понівеченими виявилося два стенди, присвячені Другій світовій війні. Все, що стосувалося цих стендів, склали купкою в кутку, бо стенди було геть поламано, усі таблички з написами поплутано, пожмакано, а багацько взагалі подерто. Якщо решту експонатів удалося сяк-так розкласти по місцях, то ці…
— Щось я не втямлю, — проказав Миха, — кому заважили ці стенди? Ну, побили скло, нехай… Повикидали вміст на долівку… Та хай вже їм! Тож ні, того їм забракло! Стенди геть потрощили, а всі таблички подерли. Хіба не було що робити? Льохо, от ти б став поночі стенд трощити? Чи на таблички марнувати час?
— Та я б, взагалі-то, й до музею проти ночі не попхався…
— Теж маєш рацію…
Миха пильно вдивлявся у складені купкою воєнні експонати. Тоді неквапом покрокував уздовж розставлених по місцях стендів, оглянув їх ретельно, і знову повернувся до воєнних експонатів.
— Льохо, щось я конкретно не можу второпати… — протягнув він і пошкрябав потилицю.
Розділ 2
— Що тут незрозумілого? — здивувався Льоха. — Тут усе просто. Банда пришелепків, скоріше за все, недолітків, розгромила півшколи. Мусимо дякувати — бодай не спалили.
— Ой, не кажи, не кажи, — замислено промовив Миха. — Ось ти, наприклад, ефір маєш?
— Що? — не зрозумів Льоха.
— Ефір. Чи то хлороформ. Адже тітку Тетяну чимось приспали таки, пам’ятаєш, що капітан казав? Ось ти маєш чим приспати хоча б твою сестричку, коли вона надто вже розходиться?
— Та ні… — розгублено відповів Льоха. — Тобто, ти маєш на увазі…
— Еге ж. Не все так просто, як видається. Той самий хлороформ треба десь узяти. Як на мене, йдеться далеко не про малолітніх пришелепків…
До друзів підійшов Рудик.
— Про що розмова? — спитав він.
— Чуєш, Рудику, тут бляшанка була. Типу, з-під чаю. Вона тобі не потрапляла на очі?
— Це та, що під час розкопок німецького дзоту знайшли?
— Ага, з німецькими хрестами й жетонами? Там ще папірець з текстом був, — Миха уважно роздивлявся рештки воєнної експозиції.
Льоха взяв з підлоги кітель з полковницькими погонами.
— А нагороди де?
Від нагород на кітелі лишилися самі маленькі дірочки — сліди від закруток. Зникло два ордени Леніна, орден Червоної Зірки й медалі.
— Отакої… — протягнув Миха, — невже пів- школи рознесли через ці три ордени й кілька медалей? Не може того бути! Нумо, друзі, подивимося, що там ще зникло.
Всі почали пригадувати, що та як саме лежало на стендах, навіть посперечалися трохи. Врешті решт встановили, що все наявне, крім бляшанки й нагород з кітеля.
— Михо, адже ордени й продати можна… — Рудик стенув плечима. — То може, на продаж взяли?
— Все можливо… — Миха почухав потилицю. — Як тепер рідним в очі дивитися? З піджака…