— Цілуй його, цілуй! — все верещало дівчисько, і Бечка натхненно облизувала обличчя невідомого, поставивши йому лапи на груди й припечатавши до землі своєю чималою вагою.
— Це кошеня! — і далі галасувало дівчисько. — Що, попався?!! Котяча банда!
Тут, на остаточне вже капітанове збентеження, з вікна визирнув Миха й закричав:
— Пане капітане! Ігорю Борисовичу! Це Дизель! Дизель! Заарештуйте його!
Як будь-який пильний міліціонер, а капітан Слісаренко, поза сумнівом, був пильним міліціонером, він завжди носив з собою наручники, які негайно замкнув на Дизелевих руках, завівши їх за спину.
— Піймався, негіднику! Довго ж я за тобою бігав… Та заберіть вашу дворняку, нарешті…
— Яка це вам дворняка? — обурилась Яна. — Це бернський зененхунд! Фу, Бечко, облиш! Ах ти розумнице! Молодець, дівчинко… Не ви бандита зловили, між іншим, — ущипливо додала вона, поглянувши на капітана. А тоді подивилася вгору, де з вікна стирчали дві голови: Михова й Льохова, й додала ще ущипливіше: — І не ви також! Це Бечка зловила! А ти, Михо, взагалі дурень! Ходімо, Настю! Бечко, поруч…
І дівчата, не озираючись, гордовито попростували до виходу з лікарняного парку, разом з бернською зененхундицею Бечкою, яка слухняно чимчикувала поруч на повідці. За їхніми спинами залишився приголомшений таким нахабством капітан, облизаний, у мокрій, немов випраній, сорочці Дизель, а з вікна витріщався очманілий Льоха разом з Михою, який ніяк не міг добрати, його-то за що дурнем назвали.
У палаті реготали. Сміялися медсестри, схлипував від сміху Костянтин Іванович, троє хлопців дружно повалилися на вільну койку, гикаючи від сміху, навіть Артемон і той, кривлячись від болю в боці, насилу стримував регіт. Потім тітка Оля довго змивала з Артемонового обличчя зубну пасту і шматки розчавленої вишні, міняла постільну білизну і навіть побурчала, бо передбачала нарікання від пральні через вишневі плями — надто вже важко вони виводяться.
Раптовий переляк міг зіпсувати кардіограму у географа, і він цього дуже побоювався, в чому щиро зізнався лікареві. Той довго вивчав паперову стрічку, а потім, усміхнувшись, сказав, що, певно, наслідки негативних емоцій було усунено дією позитивних: плюс на мінус, як відомо, дає нуль. Тому він виписує хворого додому, позаяк подальше його перебування в лікарні розглядає як зайву трату державних грошей, а того попустити аж ніяк не може. Костянтин Іванович був невимовно радий.
Костик, він же Артемон, він же Бетмен, і він же Жучка, пролежав у лікарні ще півтора тижні, після чого його так само виписали додому. На його виписку приїхав увесь клас. Порадившись, однокласники вирішили скасувати прізвисько Артемон, і відтепер називати його Хост, що англійською означає привид. Це звучить куди шляхетніше.
Ця історія мала продовження. Трохи зміцнівши, Костянтин Іванович зібрав усіх хлопців, які брали участь у цій історії. Він дістав зі стенду бляшанку, в якій зберігалися німецькі нагороди, посмертний жетон і записка. Заарештувавши Дизеля, міліція все це повернула до музею. І вчитель запропонував хлопцям відвезти все це до німецького посольства.
— Клопотатися з цим ще, — скривився Рудик. — Велике цабе, фашист якийсь…
— А звідки ти знаєш? — суворо запитав його географ. — Може, він був просто чесний солдат? А солдати мусять виконувати накази командирів. Тому все це непросто. У будь-якому разі, він загинув, і, я вважаю, буде дуже правильно, якщо ми всі ці речі спробуємо повернути його рідним. Хто знає, може, десь у Німеччині живуть його онуки?
До амбасади поїхали всією юрбою. їх прийняв сам пан посол. Між хлопцями й послом була довга розмова, й усі погодилися: війна давно закінчилася, а життя йде далі, і хіба зле, якщо колишні вороги подадуть одне одному руку дружби? Посол пообіцяв вжити всіх заходів щодо розшуку родичів загиблого, чиї речі принесли хлопці, а вже якщо таких не знайдеться, то повернути бляшану коробку з усім вмістом назад до шкільного музею.
Так завершилася ця незвичайна історія про рудих кошенят, що перетворилися на тигрів і яких спіймали на блешню. А якщо хтось не вірить, нехай поїде до Горобинівки й знайде там Інтернаціональну вулицю, де в будинку під номером сто сім мешкає Миха на прізвисько Ватсон, а в будинку під номером сто дев’ять — Льоха на прізвисько Холмс і його сестричка Настя, дівчинка з воістину атомною енергією, яку вся вулиця називає не інакше, як мадам Бонасьє. І як останній доказ попросить, щоб йому показали руде кошеня, яке досі живе в Льохи й Насті. Тепер це розумний, майже дорослий кіт, який отримав ім’я Жетон. Якщо ви його гарно прохатимете, то, може, Жетон і розповість — ну, як головний свідок — про те, що сталося в шкільному музеї.