— Ти ба, фахівець з одягу! У воєнних одностроях піджаків нема. Військові піджак звуть кителем. — Рудик поблажливо посміхнувся й поплескав Миху по плечу.
Рудик знав, про що каже — його тато був майором і працював у військовому шпиталі.
— Треба в інтернеті покопирсатися, — запропонував Миха.
— Щодо чого? — не зрозумів Льоха.
— Щодо нагород, — уточнив Миха. — А раптом білочка їх спродати вирішить?
— Яка ще білочка? А-а-а… Яка в музеї бешкетувала? — пригадав жарт Льоха.
— Еге ж. Ватаг банди «Руде кошеня» тепер під пильним Настиним наглядом. Я ось про що думаю… Звісно, перед рідними полковника соромно: не впильнували… А загалом крадіжка — то міліцейська справа, то хай шукають. Але те, що ті покидьки Костеві інфаркт улаштували, того я їм дарувати не маю наміру. — Миха гепнув кулаком у долоню. — Льохо, що ти собі міркуєш?
— Згоден! До речі, не факт, що міліція займатиметься цією справою навсправжки. Велика річ — покрали старі нагороди! Вони хіба школі належали? Ні! А чи будуть рідні заяву писати — це ще велике питання. А щодо німецьких хрестів, то про це навіть йтися не буде! Але Костів інфаркт я їм так само не пробачу! Тут, Михо, я з тобою цілком згоден. Треба їх знайти й пики натовкти, а нагороди й жетони повернути!
— Куди? — не зрозумів Рудик.
— До музею, — вточнив Льоха.
— Рудику, ти з нами?
— Авжеж! Особливо щодо пики натовкти.
— Ну, ті пики ще знайти треба.
— З чого почнемо? — спитався Льоха.
— Чуєш, мабуть, поділимося, — запропонував Миха. — Ти, Льохо, гайда додому й гарненько понипай інтернетом. Крім нагород і бляшанки, в нас жодної зачіпки…
— А дихлофос, що ним тітку Тетяну приспали?
— Дихлофосом тарганів труять, а тітку Тетяну приспали ефіром чи то хлороформом, — зауважив Льосі Рудик.
— Хай буде хлороформ, байдуже! Але ж то зачіпка! Десь вони ж ним розжилися.
— Гаразд, — погодився Миха. — Але ти пошукай в інтернеті про торгівлю орденами. Може, то саме причина всього цього… — він кивнув головою у бік потрощених стендів, — а ми спробуємо знайти папери на ордени. Треба довідатись, чи вони в музеї були, а чи, може, лишилися в рідних.
— Навіщо «Рудим кошенятам» папери? — здивувався Льоха.
— Миха має рацію, — підтримав Рудик. — Кожен орден має номер. Його зазначено на ордені і в особливому документі — орденська книжка зветься. Знайдемо орден Леніна, наприклад, а як достеменно знати, чи він з музею? Тільки за номером.
Вдома Льоху зустріло кошеня, яке батьки зрештою дозволили залишити — не встояли перед палкими вмовляннями сина, а насамперед дочки.
Льоха вмостився перед комп’ютером і без зайвих роздумів вписав у Ґуґлі ключові слова «торгівля орденами». Його здивувало, яка сила-силенна сайтів відкрилася. Він навіть не уявляв, що ордени колекціонують, ними торгують, навіть продають на аукціонах! А для колекціонування орденів, медалей і різних значків вигадали особливу назву: фалеристика.
«От бісова ковінька! — подумки обурився він. — Хтось здобував ці нагороди потом і кров’ю, а згодом ними на базарі гендлюють! По-дурному якось…»
Залишивши питання моралі на далі, він заглибився у вивчення сайтів. Інформація виявилась дивовижною. З’ясувалося, що орден Леніна коштує в колекціонерів від двох до трьох тисяч доларів!
«Нічогенько так! — подумав Льоха. — За два ордени — шість тисяч баксів!»
Орден Червоної зірки коштував у середньому сто доларів.
— Та-а-ак! — почухав потилицю Льоха й взявся за мобілку.
Найперше Миха з Рудиком відвідали лікарню. Костянтин Іванович уже прийшов до тями, але був ще блідий і заслаблий. Лікареві не хотілося турбувати географа, але коли довідався, що саме ці хлопці так вправно доглядали його до приїзду швидкої, впустив їх.
— П’ять хвилин. Зрозуміло? П’ять, і ні хвилиною довше. І жодних хвилювань! — напучував хлопців лікар.
Миха з Рудиком навшпиньки увійшли до палати.
— Ну, як ви, Костянтине Івановичу? — спитав Миха.
Географ мляво усміхнувся.
— Та ось лежу… Що там з музеєм?
— Ми там все поприбирали й навели лад. Лишилося хіба стенди посклити, а так нормально. От лише не знаємо, чи були папери на нагороди?
— На які нагороди? — спитав географ.
— З кителя полковника Потапенка.
— Ні, папери лишилися в його дочки. А хіба щось сталося з нагородами?
Миха з Рудиком перезирнулися: як чинити? Костя хвилювати не можна, лікар твердо-претвердо попередив! А брехати бажання теж не було…