— Ми документи не знайшли. І ще… — проказав Рудик.
— Ага, — перервав його Миха, все обшукали.
— В дочки… А ще що? — проговорив Костянтин Іванович, уважно спостерігаючи за хлопцями з-під напівстулених повік.
Миха хитнув головою: забираймося!
В коридорі Миха люто спалахнув очима:
— От вже дістануся до цих покидьків! Голови повідкручую за Костя. А ти теж телепень!..
— Вихопилося мимоволі. А на решту підписуюсь! — підтримав Рудик.
Адресу родини Потапенків знайшли у великій обліковій книзі, куди занотовували всі надходження до музею. Двері відчинила літня жінка, років шістдесяти. Миха ввічливо привітався й запитав:
— Даруйте, можна поговорити з дочкою полковника Потапенка?
— То саме я. Мене звуть Вероніка Михайлівна.
— Ви дочка? — здивувалися обидва відвідувачі.
— А що тут дивного? — в свою чергу здивувалася Вероніка Михайлівна.
— Ну, дочка… — друзі не очікували, що дочкою може виявитися шістдесятирічна пані. Вероніка Михайлівна зрозуміла їхнє збентеження й розсміялася.
— Татові, коли б він був живий, сягнуло б за дев’яносто! Отже, не дивина, що його доньці так само вже не сімнадцять! Що вас привело до мене, молоді люди?
Виникла невелика запинка. Миха подумки вилаяв себе: дорогою не підготувався до такого прогнозованого запитання. Яким чином запитати про документи, щоб полковнича дочка нічого не взяла на підозру? Раптом Рудик рубонув навпростець:
— Вибачайте, Вероніко Михайлівно, ми вчимося в школі, куди ви віддали до музею батьків китель з нагородами.
— Отже?
— Школу пограбували, а з кителя вашого батька зняли нагороди.
— Ой, шкода… негідники! До міліції зверталися?
— Авжеж! Вероніко Михайлівно, чи можна зняти копії з нагородних документів?
— А навіщо то вам?
— Ми шукатимемо, і нам треба знати номери орденів, — серйозно відповів Миха.
Дочка стенула плечима.
— Сумніваюся, щоб ви щось знайшли…
— Навіть не в орденах справа, — знов прохопився Рудик. — Просто після всього того наш географ дістав інфаркт, а це дарувати ми не збираємося!
— Гаразд… — Вероніка Михайлівна принесла з кімнати різьблену дерев’яну скриньку й вийняла з неї тоненьку книжечку.
— Ось орденська книжка, тут усе написано. Тільки, будь ласка, не загубіть…
— У жодному разі! Ми швидко!
Щойно хлопці вийшли з квартири, задзеленчав Михів мобільних.
— Ну? Скільки? Нівроку… Зрозуміло. Папа… — Він запхав мобільних до хишені й подивився на Рудиха, ошелешено витріщивши очі.
— Рудиху, вхрадені ордени хоштують тисяч зо п’ять бахсів!
Рудих аж свиснув від здивування.
— Хай йому грець! У хошенят, виявляється, губа не з лопуцьха!
Коли Льоха, Миха й Рудих зустрілися, Льоха найперше попросив орденсьху хнижху. Подивився — і аж хрехнув з подиву.
— Чого це ти? — не зрозумів Миха.
— Я на сайтах вичитав: що менший номер в ордена, то він більше хоштує. В полховниха один орден Леніна з номером за сорох тисяч, а номер іншого ордена — в першій тисячі. Я навіть не уявляю, схільхи він хоштуватиме! Може, чотири тисячі, а може й більше!
— Ходімо до школи! — рішуче сказав Миха.
— Навіщо?
— Мусимо перевірити! Коли нічого більше не вкрали, виходить, приходили саме по ордени! І тепер треба просіювати базари, де тусують ті фалеристи!
— І як ти зібрався їх просіювати?
— За номерами.
— Не розумію?
— Ось, наприклад, ти торгуєш орденами, а я до тебе підхожу, набундючений такий, чоткий чувак, на понтах: братело… мені треба орден вождя під номером один… Второпав, чувак? Башляю на повну… нема базару!
Миха так дотепно перекривив чоткого чувака, що Льоха з Рудиком розляглися сміхом.
— Смішно-то воно смішно’, — повів далі Миха, але під тим приводом ми зможемо перевіряти номери орденів, а коли знайдемо… тут і міліцію можна підключити.
Дорогою до школи завернули до аптеки й спитали, чи можна купити дещицю хлороформу:
— Нам трішки, грамів сто, — спитався Рудик.
— А навіщо вам хлороформ? — підозріло спитала аптекарка.
— Для експерименту. В кошеняти апендицит, хочемо прооперувати, без наркозу йому ж буде боляче! — Рудик навіть оком не змигнув, поки верз ті нісенітниці.
— Яке ще кошеня? Хоча… Зачекайте хвильку, я зараз подивлюся на складі. — Аптекарка зникла в бічних дверях.
Її не було хвилин з десять. Хлопці вже зібралися йти, коли до аптеки увірвався знайомий капітан з двома міліціянтами. Кожен тримав у руці пістолет, а один навіть напнув на лице маску.