— В мене вдома трохи є. На новий комп збираю, — озвався Миха.
— В мене так само дещо нашкрябається… Але віддавати гроші тому жмикруту Митяшеві?! Та мене жаба задушить на смерть. — Льоха навіть очі примружив і трусонув головою, наче скидаючи уявну жабу.
— Хоча в мого тата банківського рахунку в Швейцарії нема, і на аукціоні Сотбіс він не гендлював, але якусь копійчину я також знайду, — фиркнув Рудик.
— Так, а конкретно в кого скільки? Разом вісімдесят п’ять баксів, порахував Миха. — Може, вмовимо того скнару на менші гроші?
Бонасьє сиділа за козлячим столиком. Вона бовтала ногами й міркувала собі:
— Хай собі Льоха працює ногами, а я працюватиму головою. От звідки злодії довідались про ордени? Ось у чому полягає питання. Коли ордени вкрали учні школи, в когось мусять з’явитися гроші. Хтось щось купуватиме. А якщо ні, не учні? Отже, хтось зі школи цим злодюжкам про ті ордени розповів? А за ту послугу ті харцизяки мали б поділитися з ним грошима. Що купуватиме хлопчисько у першу чергу? Комп’ютер, мобільник… Спінінг з вудками, їм же усім дай тільки порибалити… Он, навіть тато — і той через вихідний на річку їздить. Коли б він з грошима, які витрачає, щоб порибалити, сходив на базар, ми б рибу цілісінький місяць їли. А коли дівчисько? Зрозуміла річ — той таки мобільник або вбрання-вдяганки. Сукенки, спідниці, перстеники-камінчики… Тобто, треба пильнувати, чи в когось раптом не з’являться обнови. Ет, шкода, нема брехучого детектора. То спитав би кожного, грабував чи не грабував. А на детекторі відповідь: бреше! Ось тут його хап за в’язи! А без детектора — спробуй знайди!
Повз столик простував Льохин однокласник Костя на прізвисько Пудель Артемон.
— От, наприклад, Артемон здатен розповісти про ордени? — і далі міркувала Настя. — Мабуть, здатен. Він страждає через те, що не має ні компа, ні мобільника. Отже, в нього є тойво… як там… — вона замислилася, забувши слово, яке лише вчора чула в кіно, — а… мотив!
— Привіт, Артемоне! — Бонасьє помахала Кості рукою. — Як справи?
Артемон гордовито попростував далі, ніби й не чув, що Настя з ним привіталася.
— Яка неввічливість… — пробурмотіла Бонасьє йому наздогін.
Одразу за Артемоном двором пройшов Миколка Гасисвітло.
— А от Гасисвітло міг би викрасти з музею ордени? — роздумувала Бонасьє. — Комп’ютера в нього нема, мобілки також… А кілька днів тому він щось патякав про цифровий фотик… Ні, Гасисвітло, мабуть, не здатен на зраду. Він за кота вступився.
Місяць тому Гасисвітло бився з двома йолопами з п’ятої школи, які мучили впійманого кота. Один підпалював йому запальничкою хвоста, інший тримав кота за пахолок, щоб той не міг зачепити кривдника ні зубами, ні пазурами. Кіт репетував на ціле горло й вигинався, але зробити нічого не міг. Йолопи реготали й кресали запальничкою. Миколка Гасисвітло вихопив кота з рук мучителів і випустив на волю. Йолопи заволали, що він їм стане за кота. Розпочалася жорстока бійка, яка принесла купу синців обом сторонам. Настя виявилась випадковим свідком цієї події і після цього випадку пройнялася до Миколки повагою.
З тим, що історія з музеєм — зрада, Настя для себе визначилась. А зрадника належало знайти й покарати! Зрада мусить завжди бути покарана! Бо інакше — де в цьому житті правда?
Розділ 4
Льоха дістав мобілку.
— Чого це ти?
— Як чого? Митяшеві дзвонитиму.
Миха почухав потилицю.
— Стривай, а нащо з мобілки? В нього наш номер залишиться! Коли раптом щось, буде напосідатись! Краще деінде зі звичайного телефону. Або SIM-карту спеціально купити.
Рудик схвально кивнув.
— Без питань! Тут жодного сумніву нема!
У найближчий ятці у складчину купили картку, Льоха встромив її в свій телефон, коли його зупинив Миха.
— Хвилинку, а що ти йому казатимеш?
— Тобто?
— Ти ж казав, що дієш за татовим дорученням, а тато хоче купити орден за п’ять тисяч баксів, чи навіть більше. Так?
— Так.
— І починає торгуватися через п’ятнадцять баксів?
— Угу, маячня, — погодився Льоха.
— Миха, в тебе розуму наче двічі клали! Треба знайти ці п’ятнадцять баксів, хай йому грець!
Друзям лишалося тільки їхати до Горобинівки й терміново шукати ті п’ятнадцять баксів, яких не вистачало. Врятувала їх Бонасьє. Хлопці знайшли її за козлячим столиком. Вона так замислилася, що помітила їх лише коли вони наблизилися до столика впритул.
— Ну, як з’їздили?
— Та не зле! Слід ніби намітився…
Льоха нашвидку переповів сестрі, що вони дізналися в Києві. Настя важко зітхнула: в її скарбничці, кукурудзяному качані, по якому хвацько мчали кудись два кумедні зайці, накопичилося, за її підрахунками, саме потрібна сума.