— Ходімо, — вона кивнула головою у бік дому, — я скарбничку розтрушу.
В ощадливої сестри в скарбничці знайшлося грошей рівно на п’ятнадцять доларів. За півтори години всі знову зібралися біля столика. Крім паперових грошей, назбиралося купа дріб’язку: скарбнички були не лише в Бонасьє.
— Нормально! — з задоволенням покивав Рудик. — Хто до Києва поїде?
— Ось з цим? — здивовано глянув на нього Миха. — Та тут зо два кіло дріб’язку! Ось так будеш з Митяшем розраховуватися? Він просив сто баксів? То й треба дати йому сто баксів, а не відро папірців і дрібняків. Гайда до обмінника!
Касирка в обміннику довго й ошелешено дивилася на пакунок з дріб’язком, тоді заперечно покрутила головою.
— Та мене з роботи виженуть! Ходіть до магазину, зміняйте на нормальні купюри.
— А чого це… — почав сперечатися Рудик, просто принципово. — Це хіба не гроші? Покупець завжди правий! Я до національного банку скаржитимусь!
— Хлопче! Я не магазин! А от коли ти завтра прийдеш до мене, попросиш зміняти сто доларів на наші гроші й отримаєш відро дріб’язку? Візьмеш його? Кишені не розірве?
Заперечити не було чим, і Рудик замовк. А втім, у магазині всі дрібняки забрали з задоволенням, та ще й дякували. Отримавши жадані сто баксів, Льоха зрештою зателефонував до Митяша.
Той був на Попівці й планував сидіти там аж до вечора.
— Приїжджайте, — кинув він недбало, наче йшлося не про сто баксів за дрібну послугу, а про десять копійок.
Коли Миха з Льохою знову приїхали на Полівку (Рудик до Києва вдруге не поїхав, його батьки завантажили хатніми справами), їм здалося, що вони й не залишали зліт узагалі. Митяш так само палив люльку, а вздовж шерег продавців під парканом так само неквапом походжали поціновувані старовини, колекціонери й просто цікаві. Друзі повагом підійшли до Митяша, той кивнув їм, немов старим друзякам.
— Бабки! — кинув він коротко.
— Номер, — у тон йому відгукнувся Льоха, вийняв з нагрудної кишені сто доларів.
— Стривай, — раптово втрутився Миха, відводячи Льохову руку вбік.
— Що не так? — сторопів Митяш.
— Номер треба перевірити, — твердо відповів Миха. — А раптом то просто номер, невідомо чий? Дайте вашу мобілку, — раптом зажадав він.
— Нащо? — не зрозумів Митяш.
— А що ж? Льоха зі своєї дзвонитиме? А тоді в цих голомозих Льохів номер залишиться? Ото вже ні! Дайте свою мобілку!
— Одначе… — Митяш почухав потилицю. — З вами воловодитися — самі збитки!
— Нічого, з одного дзвінка не збанкрутуєте, — буркнув Льоха.
— Наберіть номер, а слухавку йому дасте, — Миха кивнув головою на Льоху.
Митяш зазирнув у записник, швидко набрав номер і пхнув телефон у Льохову долоню.
Слухавку зняли не одразу. Льоха вже збирався відімкнутися, коли нарешті пролунало хрипке:
— Альо…
— Привіт, Жучко!
— Барбосе, годі дражнитися!
— Ну-ну, — заспокоїв Бетмена Дизель, — охолонь, чуваче! Тут до тебе бабки припливли, а ти взявся виступати не в тему.
— Що, здали? — радісно вигукнув Бетмен.
— Здали! — підтвердив Дизель. — За скільки?
— Твоїх штука, — ухилився від відповіді Дизель.
— Штука… — в захваті прошепотів Бетмен. — Ціла штука баксів! Йой!.. Де? Коли? — Він тремтячої рукою пригладив волосся. — Коли розрахуєтеся?
— Та просто зараз, — завірив його Дизель, поліз до нагрудної кишені і витяг тоненький стосик зелених грошей. — Тримай.
Бетмен недовірливо взяв гроші: до останньої миті він не вірив, що з ним розрахуються чесно. Він навіть гадки не мав, яка розмова відбулася між Дизелем і Барбосом лише годину тому.
— Чуєш, — сказав Барбос, — а якого дідька ми мусимо тому шмаркачеві віддавати цілу штуку баксів? Може, пошлемо його куди далі? Штука баксів — і в Африці штука баксів!
— А як здасть?
— Тоді замочимо його! Зариємо десь у лісопарку, до скону віків не знайдуть!
— Через штуку баксів мати гембель на все життя? Барбосе, в тебе розуму, що в мого кота! Нам треба справу довести до кінця, а ми будемо, як два цуцики, по всій країні від ментів ховатися?! Ні, штуку ми йому віддамо, не зубожіємо. Нам шухеру не тра.
— Ну, як скажеш…. Але мене жаба душить — не сила терпіти…
Бетмен ніколи не тримав у руках такої купи грошей і не міг добрати тепер, куди ж їх запхати. Дизель із посмішкою споглядав, як хлопчисько спершу поклав їх до нагрудної кишені, тоді переховав до кишені штанців, зрештою просто затиснув у спітнілій долоні.