Двері відчинилися, майже притиснутий журналіста до стіни. Хтось темний крадькома перебіг кімнату, спинився перед ліжком і, секунду повагавшись, уп'явся лівою рукою в те місце, де мало бути горло сплячого. Права рука описала в повітрі півколо і раптом спинилася. Невідомий зробив кілька квапливих рухів, мовби шукаючи свою жертву, але збагнув, що його обдурили, і відскочив на середину кімнати.
Шель двома стрибками подолав відстань, яка їх відділяла, схопив нападника ззаду за горло і стиснув пальці.
Від несподіваного нападу невідомий спочатку розгубився, а потім спробував звільнитися. Та відчувши, що це йому не вдається, рвучко нахилився вперед, потягнувши журналіста за собою. Одразу ж випростався і, відхилившись, ударив його головою в підборіддя. Шель відчув солоний смак крові. Використовуючи хвилинне замішання журналіста, невідомий мов змія вислизнув з його рук. Од сильного удару в живіт Шель мало не зомлів. Застогнав і зігнувся. Непроханий гість стиснув йому горло. Перемагаючи біль, журналіст схопив суперника за великий палець, крутнувши його вниз. Невідомий випустив його. Важко дихаючи, журналіст намагався опанувати себе. Очі звикли до темряви, і він помітив, як суперник шукає щось на підлозі, мацаючи перед себе руками. Шель стрибнув уперед і вдарив нападника кулаком у скроню. Той зойкнув, упав на коліно, але зразу ж підхопився, вигнувшись мов кіт. Кілька секунд вони, важко дихаючи, стояли один проти одного.
Світло місяця на мить осяяло кімнату, і Шель упізнав шофера таксі. Саме в цю мить він згадав прийом, якого навчив його поручик командосів. Ступив нерішуче трохи вперед. Нойбергер кинувся на нього. Шель ухилився від удару. Коли ж опинився перед німцем, підняв коліно. Нойбергер зігнувся, як складаний ніж. Це був зручний момент, і журналіст ударив ворога ребром долоні по потилиці. Командоси називали цей прийом «убивання кролика»; такий удар міг бути смертельним. Важко застогнавши, німець повалився на підлогу.
В тиші, яка на мить запанувала, чулося тільки сопіння. Все це тривало не довше ніж дві хвилини. Ніхто з мешканців будинку не почув їхньої боротьби. Навіть падіння Нойбергера нікого не розбудило.
Шель торкнувся вимикача. Після кількох годин, проведених у темряві, електричне світло засліпило очі.
Нойбергер підхопився і, відштовхнувши журналіста, кинувся до дверей. За мить на сходах швидко затупотіло. Грюкнули двері.
Шель не думав про погоню. Був надто стомлений та й розумів, що виступати одному проти організованої групи немає сенсу. Озирнувся. Під столом чорніло щось продовгувате. Журналіст нахилився і підняв масивний французький ключ; зважив його в руці і поклав на підвіконня.
— Цікаво, як вони збиралися пояснити цей «випадок», — пробубонів Шель. Підійшов до вмивальника і опустив обличчя в миску з холодною водою. Це освіжило його. Ще раз намочив опухлі губи, кілька хвилин масував натерте горло. А тоді сів до столу і схилив голову на руки, щоб трохи зібратися з силами.
Намагаючись ступати якнайтихше, журналіст зійшов униз і при світлі сірника обвів поглядом коридор. Телефон стояв у маленькій ніші. Він набрав номер 95–16.
Джонсон відгукнувся негайно:
— Алло?
— Не пощастило, Пауль, — півголосом сказав Шель.
— Алло! Хто це? Що не пощастило?
— Це я, Джон. Живий і здоровий. Твій посланець не виконав завдання.
— Який посланець? Якого завдання? — вигукнув американець.
— Шофер таксі. Він поспішав, навіть не відрекомендувався. Я думаю, що поліції, — коли я знайду справжніх поліцейських, — неважко буде відшукати його.
— Верзеш нісенітниці! Але я хотів би зустрітися з тобою, поки ти не зробив нової помилки. Буду в тебе за кілька хвилин.
Шель повернувся до кімнати й ліг. Через п'ятнадцять хвилин перед будинком зупинилася машина.
Швидкі кроки, стукіт у двері.
— На щастя, я ще не спав, — сказав Джонсон заходячи. — Після того, як ти пішов, до нас заглянув комісар Візнер. Ми проговорили до пізньої ночі.
— Мабуть, він пішов за кілька хвилин до того, як я подзвонив?
— Так, а чого ти питаєш?
— Алібі для тебе.
Погляд Джонсона впав на ключ, що лежав на підвіконні. Американець закусив губи. Потім зняв капелюха, кинув його на ліжко й сів.
— Оскільки ти переконаний, що я винен, далі мені ховатися нічого. Зрештою, ти не становиш ніякої небезпеки для мене.
— Ти забув, що я — не хворий і заляканий Леон.
— Дам і з тобою раду! — кинув Джонсон.
— Нерозумне засліплення. Твої погрози ні до чого. Ти дійшов до краю свого шляху і чудово це знаєш.
— Побачимо! На таких, як ти, завжди знайдеться батіг. Ти вчинив велику помилку, виступивши проти мене. Гра не варта такої ставки.
— Для мене чи для тебе?
— Твоїм вигадкам ніхто не повірить. Завтра все стане на свої місця. Я лишуся помічником прокурора, людиною поважною і всіма шанованою, а ти — нікому не потрібним туристом із-за тієї «залізної завіси».
— У тебе вистачить нахабства й далі відпиратися?
— Перед тобою — ні. На тебе я не звертаю уваги. Ніхто інший у ці вигадки не повірить.
— Це покаже завтра.
Настало коротке мовчання. Джонсон протер стомленим рухом очі. Шель пильно придивлявся до нього.
— Навіщо ти вбив Леона?
Американець хутко підвів голову.
— Він повинен був умерти.
— Чому, чоловіче? Чому?
Джонсон знизав плечима. Він здавався стомленим і скидався на того Пауля, з яким Шель провів незабутні години в засипаному підвалі.
— Чому? Так розвивались події. П'ять років тому у Гроссвізені з'явився Менке. Хоч він змінився, я пізнав його холодні, безбарвні очі. Припертий до стіни, доктор одмовлявся. Я хотів негайно віддати його в руки поліції. Та, побалакавши з ним, змінив цей намір. Менке відсидів би кілька років, а що мені з того? Задоволення? Щиро дякую! Кожен хоче вирватися з буденності життя. Менке давав мені деякі можливості. Навколо багато таких, як він. Ховаються під вигаданими прізвищами. Це переважно люди добре забезпечені. Менке знав кількох… Дай мені води.
Шель налив склянку й подав її Джонсону.
— Це він порадив мені створити певну організацію. Працюючи в прокуратурі, я міг гарантувати цим людям спокій, а в разі чого, попереджати їх про небезпеку. Що тут багато говорити — окупалося. Через кілька років кину все і почну нове життя в Америці. Тільки ідіоти тягнуть лямку, щоб на старості мати пенсію.
— А Грубер?
— Грубер був у контакті лише з доктором. Про мою участь не знав, хоч, напевно, догадувався, що є хтось там «на горі». Доручення Менке він виконував бездоганно. Тільки чемодан запаморочив йому голову. На щастя, він не знає, хто насправді був його хазяїном. Наша організація діє справно: Грубер має поплатитися за сваволю.
— Надзвичайно цікаво! — зауважив Шель.
— Не думай, що ти зможеш нам зашкодити. Нас багато, ми — скрізь. Я знав, коли ти приїхав до Гроссвізена, знав кожен твій крок, майже кожне твоє слово.
Шель слухав уважно, намагаючись усе запам'ятати.
— Леон Траубе, — нагадав він спокійно.
— Леон спершу звіряв мені свої секрети, але не хотів слухати розумних порад і почав розказувати речі, про які краще мовчати. Один час я нехтував цим, потім його вперта позиція почала непокоїти мене. Він був безумцем, меншістю, яка складалася з його одного.
— Меншість, хоч і з одного чоловіка, не рівнозначна безумству. Є правда і є брехня. Людина, яка воює за правду, виступаючи навіть проти більшої сили, це ще не маніяк.
— О, поняття правди відносне. Я також страждав у німецькому концентраційному таборі. Проклинав німців, їхню пиху, безпощадність, жорстокість. Був Нюрнберг, і що ж? Найжорстокіші злочинці загинули швидкою смертю, інші побули кілька років у комфортабельних в'язницях, тепер уже здебільшого на волі, дістали вигідні пости. Тисячі по попали й ніколи не попадуть до рук так званого правосуддя. А деяких реабілітували, паче їхні брудні грішки — це висипка, і досить помастити маззю, щоб вона зникла. Після війни есесівці витравлювали витатуйовану під рукою цифру, що вказувала групу крові, а сьогодні? Оглянься. Залізний хрест, витатуйований нуль, лицарські хрести — це почесті. Правда, Джон, це брехня, — він підвівся і заходив по кімнаті.