Шель був на сходах, коли фрау Гекль висунула з кухні розпатлану голову і почала розпитувати, чи йому по треба чогось і як йому подобається Гроссвізен.
— Ви все владнали успішно? — поцікавилася.
Журналіст промимрив щось і не зупиняючись вийшов із затхлого коридора на вулицю. Розпитавши дорогу, він незабаром опинився перед міською лікарнею. Пояснив портьє мету свого візиту і рушив до палати, в якій лежав Лютце.
Голова пораненого була забинтована. Обличчя бліде. Він лежав горілиць, втупившись у стелю широко розплющеними очима.
— Ваше прізвище Шель? — спитала охайна сиділка, присуваючи стілець до ліжка.
— Так, це я.
— Хворий питав про вас. Не стомлюйте, будь ласка, його довгою розмовою. Перед обідом уже був хтось із поліції, — додала вона пошепки. — Лютце дуже кволий, у нього був серйозний шок.
— А крім цього?
— Переламано двоє ребер і розбито голову. Полежить у лікарні не більше тижня. Таким завжди… — Вона прикусила язик. Непевно глянула на гостя і відійшла до хворого, що нетерпляче кликав її.
Шель схилився над ліжком.
— Ви впізнаєте мене?
Лютце якийсь час мовчав. Пильно дивився на прибулого, немов зважував щось у думках і не міг вирішити.
— Шель? — сказав нарешті.
— Шель. Ми говорили з вами вчора, не знаю, чи пам'ятаєте?
— Вчора було дуже, дуже давно, — простогнав Лютце.
— Якщо це вас не втомить, мені хотілося б запитати вас про деякі речі.
— Що ви хочете?
— Леон дав вам чемодан?
— Чемодан?
— Той, який ви кілька днів тому занесли до камери схову на вокзалі. Квитанцію яро зданий чемодан ви надіслали на мою адресу.
— Звідки ви знаєте?
— Не знаємо, догадуємося.
— Хто?
— Прокурор Джонсон, інспектор поліції Грубер і я.
Лютце заплющив очі і стиснув куточки рота. Хворий, що лежав на сусідньому ліжку, голосно застогнав. Зашаруділи тихі кроки сиділки.
— Не знаю, що було в чемодані, — відказав Лютце пошепки. — Леон хотів, щоб я віддав його вам. Не знаю, що в ньому було.
— Чому ви надіслали квитанцію поштою?
Лютце мовчав.
— Що ви можете ще сказати про Леона?
— Він повісився.
— Вчора ви були іншої думки.
— Справді? Що я казав учора?
— Що Леона вбили.
— Хто його вбив?
— О, до біса! Про це я хотів узнати від вас.
— Від мене? Я нічого не знаю.
— Пане Лютце! Леон Траубе був моїм другом, ви можете довіряти мені.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі.
— Ви бачите, де я опинився? — тихо обізвався Лютце.
— У лікарні.
— Отож і воно, що в лікарні!
— Пане Лютце, всю справу взяла до своїх рук поліція, вам уже ніщо не загрожує…
— Ви взяли чемодан?
— Ні, він якось дивно зник з камери схову. Хтось прийшов, сказав, що в ньому є, і забрав перед самісіньким нашим приїздом.
— Отож і воно! — повторив Лютце.
Журналіст був розчарований. Він розраховував на допомогу цієї людини і ошукався у своїх сподіваннях. Лютце, заляканий тим, що сталося, боявся говорити відверто. Шелю раптом стало ніяково. Від нього нічого не залежить, він тут зовсім самотній, безсило тупцяє на місці, а чиїсь очі невідомо звідки весь час стежать за ним. Куди б він не звернувся, до чого б не доторкнувся, все лопається, наче мильні бульбашки.
Дивлячись на безкровне обличчя хворого, Шель шукав способу зламати вперте мовчання. Доктор Менке ні в чому не допоміг, перед умовленою зустріччю Лютце попадає під машину, квитанцію про здачу чемодана в камеру схову приносить поштар, чемодан зникає, старий чиновник на вокзалі твердить, що нічого не знає, а тепер Лютце відмовляє в допомозі. Шель безпорадно стиснув кулаки.
— Пане Лютце! — сказав він. — Ви можете бути цілком певні, що я збережу таємницю. Ви — єдина людина, яка може допомогти мені розв'язати цю заплутану справу. Вірте мені. Чого Леон хотів од мене? Чому наклав на себе руки? Де шукати справжньої причини його смерті?
Лютце облизав пошерхлі губи.
— У вас немає іншої турботи?
— Це все, що ви можете мені сказати?
— Ні, не все. Я дам вам добру раду: нікому не вірте і якнайшвидше виїздіть із Гроссвізена.
Шель усе ще не здавався.
— Хто на вас наїхав?
— Машина.
— Хто?
— Не знаю.
— Чому ви надіслали квитанцію поштою, а не чекали до ранку?