К о п и с т к а. Торкай, братухо, торкай!
С м й к. А як що трапиться, то…
К о п и с т к а. Ет!.. Не малолітнє ж я дитя, — торкай!
Пішов С м и к.
К о п и с т к а, щоб не стояти на видноті, зайшов за примурок.
Тільки скрутив цигарку, аж тут Г и р я:
— Що це ти, Мусію батьковичу, стоїш тут? Хіба чого стережеш?
К о п и с т к а (йому під тон). Авжеж, так! Даром не стояв би.
Г и р я. Може, церкву святу, щоб часом ніхто не окрав?..
К о п и с т к а. Може й церкву.
Г и р я. Спитать би, чашу долоту, чи як?
К о п и с т к а. Сказать би, й чашу, і плащаницю, і все чисто.
Г и р я. Гм… Од злодіїв, чи як?
К о п и с т к а. А то ж од кого, думаєш?
Г и р я. Невже ж воно є такі, що й на божеє добро вже зазіхають?..
К о п и с т к а. Якби-то на боже, а то ж на наше, на народне…
Г и р я. Гм… А хто ж вони, оті злодії?
К о п и с т к а. Та ті ж самі, що, чужими руками хліб робивши, позакопували його в ями, як крадене, — ви!
Г и р я. Ой шануйсь, Мусію!..
К о п и с т к а. А то що?
Г и р я. А то, що за такі слова… не помилує тебе господь милосердний… Не помилує!
К о п и с т к а. А хто тобі казав за це?
Г и р я. Не помилує!.. Знаю!
К о п и с т к а. Хіба з богом балакав, що знаєш?
Звіром глянув Г и р я на Копистку. Пішов.
Прибрела О р и н а:
— Здрастуйте, дядечку Мусію!
К о п и с т к а. Здрастуй, мамашо!
О р и н а. З п’ятінкою вас святою!.. Таки послав господь ласку свою. Як не гнівили його, милосердного, а він таки зглянувся на нас, бідних.
Ко п й с т к а. Як саме, мамашо?
О р и н а. Кажу ж, п’ятінку послав, а був четвер, і не знала я, чи й виживу з діточками, — так же їстоньки всі похотіли…
Покрутив головою К о п и с т к а.
Оце прийшла під церкву. Кажуть, чашу золотую й кадильницю мінятимуть на хліб, дак я хоть подивлюсь, який він є… Може, таки п’ятінка святая і мені шкуриноньку або зерниноньку пошле… А як не то, то пережду тут до суботоньки… А в суботоньку, може, хто поминання до церкви принесе… Колись багато приносили. (Сіла собі осторонь на сніг. Та все бурмотить щось, киваючи головою),
А вже до брами надійшов Д і д з ц і п к о м.
Стали збиратися ч о л о в і к и, ж і н к и.
Дід приступивсь до Копистки, лупнув очатами:
— Хіба до церкви прийшов, Мусію? Сьогодні ж будень!..
К о п и с т к а. А ви, діду, чого прийшли, коли будень?
Д і д з ц і п к о м. Молитися прийшов, щоб ти знав, а не кадить, як ти ось, цигаркою. Кинь мені зараз! Хіба повилазило — церква?
К о п и с т к а. Та я ж не в церкві курю, а на вулиці. Кому яка з цього шкода.
Д і д з ц і п к о м. Не маєш такого права, щоб цигаркою смердіти під церквою! Не маєш права, щоб ти знав!
З л и й г о л о с. Та хіба вони послухають старих людей?
Д і д з ц і п к о м. Думають, що забрали собі слободу, дак можна й на бога верхи сісти? Ні, він-вам не стерпить. Він знайде на вас кару, пождіть, анахтеми. Він, милосердний, загонить вас у пекло.
К о п и с т к а. Нехай у пекло — там хоть тепло. А піди у рай, то й за дрова дбай…
Д і д з ц і п к о м. Ач, який! Ах ти ж безбожнику! Бузувіре ти окаяннийі.. Кинь цигарку, кажу!
Прийшов Г о д о в а н и й. Немов нічого не знаючи:
— Що тут такеє, діду Онисько?
Д і д з ц і п к о м. Отак, як бачиш. Стоїть коло божого дому та куриіь, та смердить, щоб ти знав, цигаркою.
Г о д о в а н и й. А чого, дозвольте, стоїть?
Д і д з ц і п к о м. Спитай його!
Х т о с ь і з л ю д е й. Чашу, святиню церковну забирають!.. Позолоту, срібло…
Г о д о в а н и й. Як це забирають, дозвольте? Хто бере? По якому праву?
Х т о с ь і з л ю д е й. А по такому, як і хліб брали. Камуні отій.
Г о д о в а н и й (прикидаючись). Дозвольте, то хліб — вещ зрозумілая, але ж чаша й хрест — це ж божії речі… Та хто бере?
К о п и с т к а. Комісія.
Г о д о в а н и й. Яка така комісія? Хто її обрав?
К о п и с т к а. Народ.
З л и й г о л о с Який народ? Де той народ?
К о п и с т к а. Бєдний народ.
Г о д о в а н и й. Та народ аж ось коли сходиться, а про комісію то ніхто, ма’іь, і не чув?
К о п и с т к а. А я кажу — которий найбідніший народ. Як і полагається тепер.
Прийшли ще люди.
З ними С т о н о ж к а, Д і д Ю х и м, В а с я, П а р а с к а. Гомін пішов.
Г о д о в а н и й. Ось що. Копистко! Ми, народ, вже знаємо про все… Бо ми, народ, знаємо, коли й яка з повіту бомага прийшла і що в тій бомазі пишеться. Ми, народ, тепер питаємось, як це так? В бомазі пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ми, народ, про це знаємо?
Г о л о с (незаможницький з натовпу). Которе бідне — знає як один.
Г о д о в а н и й. Підожди там!.. Як це так, ми, народ, питаємось, що в бомазі пишеться так, а ви чините навиворіт та ще й нишком од усіх? У бомазі сказано, щоб на об-чеських зборах проголосовані були всі церковні речі, а ви, як ті злодії, вдерлись в церкву і що робите?
Д і д з ц і п к о м. Чуєш?
Г о д о в а н и й. Так оце ми, увесь народ, і кажемо: чи дамо, чи не дамо чашу і хрест — об цім ви в народа спитайтеся!..
Г о м і н. У народа спитайтеся!..
Д і д з ц і п к о м. Чуєш, що народ каже?
К о п и с т к а. Та який же з вас народ, чудак ти, чоловіче?
Д і д з ц і п к о м. Як так?.. А хто ж ми, щоб ти знав?
К о п и с т к а. Ви ж незорганізований елімент, та й усе…
Г о д о в а н и й (по паузі). А ми ось що, граждани, комісія од народу! Ходімо зараз в церкву та й заборонимо їм по закону совєцькому…
К о п и с т к а. Ша!.. Підождіть!.. Закон то совєцький, та не про вас його писано.
Г о д о в а н и й. Та ти чого тут розкамашуєш! Що ти нам — начальство чи хто?
К о п и с т к а. Не начальство, а Совєцька власть!
Д і д з ц і п к о м. Яке ти маєш право?.. Хто тебе настановив?
К о п и с т к а. А звісно, не ви, діду. Були такі, що настановили… Ми тепер власть, і більше ніхто!
Г о д о в а н и й. Розступись, море, — кізяк пливе.
Д і д з ц і п к о м. Оце правда — розступись, море… Недавно з кізяка й не вилазило, а тепер — начальство!
П а р а с к а (тут як не вихопиться). А вам досадно? Га? Аж очі пухнуть з досади, що колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила, а тепер… тепер питають: де тут живе товариш Мусій К о п и с т к а?..
К о п и с т к а (посміхаючись). Тут! Осьдечки я, Мусій К о п и с т к а!
П а р а с к а. Не перебивай, сатана!.. Пожалуста, на з’їзд до нас… Ось воно! Колись моєму сатані й на землю забороняли сісти, а тепер його й на плисові крісла садовлять, раду з ним радять, як воно, що й до чого, а вам що? А вам сто сухих досад од цього!..
К о п и с т к а. Трах-тара-рах — оце вам, діду, резолюція!..
Д і д з ц і п к о м. А ти… А ти кинь цигарку, кажу! (Та й замірився на Копистку ціпком).
К о п и с т к а (не зворухнувся). Ша, діду!
Д і д з ц і п к о м. Кинь, бо…
К о п и с т к а. Не дмухайте, діду, проти вітру…
Д і д з ц і п к о м. Бо…
К о п и с т к а. Бо пуп увірветься.
Ударити дід не наважився. Одступивсь. Трясеться.
Разом сливе вийшли: із церкви — комісія, з-за огради — Г и р я, монашки, глухонімий Л а р и в о н.
Натовп подався назад. Галас упав, ущух.
С м и к. Що тут таке, Мусію?
К о п и с т к а. Та як би тобі й сказати… Виходить інцидент.
С м и к. Що саме?.. Хто?..
П а р а с к а. Та хто ж, як не дід Онисько.