— Не потрібен! — сказав приятель.
— Чи папір, який свідчить, що папа Григорій IX у 1613 році пробув три дні в Касселі? А хіба мало де ще чорт міг носити папу Григорія IX!
— Папу не міг носити чорт, — зауважив приятель.
— Чи ота нісенітниця — донесення пробста кассельського монастиря про те, що в тисяча п’ятсот двадцять восьмому році якийсь монах Кролліціас перетворився на метал? Мені самому цікаво, чи цей пробст був просто шахрай, чи до того ж іще й дурень! Отже, ці папери я дам його високопреосвященству!
— К-к-кинь, — радив приятель, — ш-ш-ш-шахраєм м-м-менше, шахраєм більше…
— А що зробить мені епіскоп за такий улов? його преосвященство відірве мені голову! Ну й собаче життя!..
Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» Отто Брунцлау був цілеспрямованою людиною. Дванадцять років щоденно вранці втовкмачував своєму учневі Кривому Віллі улюблену пісню «Ах, майн лібер Августін». До 1961 року Віллі, облізлий і змарнілий папуга, прозваний Кривим, бо він і справді був такий, навчився видобувати з півдюжини гортанних звуків, у яких подобу відомої народної пісні можна було вловити тільки за допомогою буйної фантазії.
Одного разу, прокинувшись уранці, Віллі загорлав сам, без звичних улесливих умовлянь і шантажу конопляним сім’ям. «Лібррр Аггг…»
Отто вирішив, що курс навчання закінчено і можна пожинати плоди своєї праці.
По-перше, він назве тепер свою пиварню «Співи папуги». Це вже не якесь там «шумовиння», що його вигадав дідусь, старий Герман Брунцлау. А небіжчик, як відомо, не страждав від надмірної уяви. По-друге, зважте, скільки відвідувачів рине в його, Отто Брунцлау, пиварню, щоб побачити дивовижного птаха. Отто Брунцлау тонко розумів, що таке реклама!
І все це було чудовим приводом до того, щоб відкопати бочку бамергського пива, яку Отто закопав п’ять років тому на своєму дворі. Навіщо закопав? Адже хто розуміється на пиві, той не питиме гонноверське холодне і бременське тепле, той не стане здувати піну з кухля темного баварського і, звичайно ж, близько не підійде до барильця бамергського, якщо не буде впевнений, що воно не пролежало в землі не менше трьох років, але й не більше семи.
Ось чому липневого ранку 1961 року Отто Брунцлау, взявши заступ, подався на задній двір, де було закопано завітне барильце. Відмірявши на око п’ять метрів од стіни зруйнованого гаража, Отто почав копати. Хвилин десять він старанно довбав землю. Вже утворилася чимала яма, а барильця все не було. Брунцлау аж зажурився, вирішивши, що помилився, та раптом заступ виразно об щось дзенькнув.
— Є, ось воно, — зрадів Отто, — за обруч зачепився!
Та коли шматок глини одлетів і щось блиснуло тьмяним срібним блиском, Отто по-заячому скрикнув, затуливши обличчя руками. Він чекав, коли пролунає вибух. Але навколо було тихо.
— Ма-а-арто, — жалібно покликав Брунцлау дружину, — Марто! Треба повідомити в поліцейське управління, тут лежить снаряд!
З кухні вилетіла Марта й втупилася в чоловіка.
— Марто, — прошепотів той, вражений раптовою думкою, — це не снаряд… Я, здається, знайшов скарб.
За кілька хвилин забруднене й спітніле подружжя відчистило од глини чималу частину знахідки. Ще кілька гарячкових гребків — і перед ними з’явилося людське вухо.
Вони знайшли скульптуру! З срібла! З платини! Сто тисяч! Мільйон марок… Ух…
Невдовзі відкопали голову скульптури. Отто, обриваючи гудзики, стягнув із себе в’язаний жилет і витер коштовну знахідку. Обличчя скульптури засяяло справжнім тьмяним блиском. Отто, примруживши одне око, глянув на ц£ обличчя і завмер. На нього, страждально скрививши рот, дивилася жахлива, дивовижна фізіономія…
Власник пиварні «Шумовиння над кухлем» був не досвідчений у мистецтві, але вже те, що він побачив, виявилося цілком достатнім, щоб зрозуміти: це зображення небіжчика.
Годинник на ратуші хрипко пробив дванадцять ударів. Це вивело Отто з заціпеніння.
— Закопати, негайно закопати, а то відберуть, — зашепотів він.
— Негайно ж, — погодилася практична Марта і, вгамовуючи незрозумілий страх, здавленим голосом запропонувала: — Вночі відкопаємо, вивеземо в Гамбург і продамо американцям.
— Герр Брунцлау! — почувся раптом деренчливий тенорок. — Герр Брунцлау! Що я роблю? Я шукаю вас. І що я думаю? Я думаю, чому вас немає на місці. Хіба це може не дивувати? Ні, це не може не…
— Іди швидше, — шепнув Отто дружині, — це Шлезке…
Еріх Шлезке останні сорок років, крім неділь і релігійних свят, щодня заходив ополудні, коли ратушу зачиняли на полуденний фрюштюк, в «Шумовиння над кухлем». Сьогодні він здивувався, не побачивши за стойкою хазяїна.