У метушні не помітили, як на кафедру вийшов стривожений і розгублений монсеньйор Штір.
— Панове! — вигукнув він, перекрикуючи гул. — Панове! Богослужіння відміняється! Його преосвященство раптово і дуже небезпечно захворів!
Присутні розчаровано загули. До секретаря його преосвященства підбігли кореспонденти і почали наввипередки питати:
— У чому справа?
— Яка хвороба?
— На коли відкладено освячення?
— Скажіть кілька слів ось сюди, так, так, сюди!
— Панове! — слабо відмахувався Штір. — Ще нічого невідомо. Викликали лікарів! Ні, слава творцеві, не інфаркт. Не знаю… Ні, не знаю… Панове, пропустіть, пропустіть мене, будь ласка.
Собор швидко опустів. Тільки репортер баварського радіо бурмочучи змотував проводи.
Через дві години сторож собору побачив, як з бокової кімнати вийшов єпіскоп у супроводі свого секретаря, його преосвященство голосно стогнав. Проходячи повз занавіски, де стояли усміхнені мощі святого Кролліціаса, епіскоп стишив кроки і зупинився.
Сторож, вирішивши, що наступила зручна нагода, кинувся під благословіння. Проте його преосвященство, не перестаючи стогнати, відсмикнув руку й, піднявши її, попрямував до виходу, де на нього чекала автомашина.
Старий лишився стояти на колінах, здивовано дивлячись услід піднятій руці його преосвященства, три пальці якої чомусь були загорнуті у вилискуючу металом стрічку. Чи, може, це тільки здалося?
Цілу ніч резиденція епіскопа сяяла вогнями. Біля під’їзду стояло не менше десяти лімузинів, які належали видатним професорам-медикам. Вчені були нагорі, у вітальні. Вони оточили ліжко епіскопа і нерозуміюче дивилися на його руку. Три пальці її стали металевими. Судячи з того, що четвертий палець розпух і страшенно болів, з ним мало трапитися те саме. Єпіскоп не переставав стогнати. Перетворення його преосвященства на метал відбувалося болісно й тяжко.
Шановні професори здивовано перезиралися.
— Якщо повірити всьому, що розповів нам монсеньйор Штір, — заїкаючись од хвилювання, почав керівник гамбурзької хірургічної клініки професор Гросс, — то доведеться припустити, що ми зіткнулися з надто дивним захворюванням.
— Колега фон Гросс виявився надзвичайно проникливим, — не стримався, щоб не ущипнути, хірург Міллер, у якого фон Гросс переманював половину пацієнтів.
— Якщо вірити документу про Кролліціаса, тобто, вибачте, святого Кролліціаса, то гаяти часу не можна, — квапливо мовив ставний дерматолог Кріггер.
— Різати… — задумливо запропонував терапевт Брошке.
— Пан терапевт Брошке, мабуть, хоче сказати «ампутувати»? — сухо зауважив фон Гросс.
— Так, так, саме ампутувати! — поспішив погодитися той.
— Іншого виходу немає! — підтвердив Кріггер.
— Так! — зважився фон Гросс.
— Так! — приєднався до думки колег Міллер.
— Ваше преосвященство! — схилився до вуха епіскопа монсеньйор Штір. — Консиліум вирішив, що необхідна ампутація.
— А-а-а… мені… все… одно… — простогнав єпіскоп.
— Але ампутувати треба негайно, — швидко сказав фон Гросс, якому дуже хотілося відбити цього знатного пацієнта у вискочки Міллера.
— Так, так, негайно, — заявив Міллер, — ось мої інструменти, я йду мити руки.
— Колега Міллер погоджується мені асистувати? — з викликом поцікавився фон Гросс.
— Ні, колего, я обійдуся без вас, — визивно відповів той, прямуючи до виходу.
Керівник гамбурзької клініки подався за ним, маючи намір у коридорі звести рахунки з суперником. За ними рушили й інші. Але тут консиліум був затриманий відчайдушним криком його преосвященства:
— Не треба! Не треба!
— Що не треба? — підбіг до епіскопа монсеньйор Штір. — Не треба ампутувати?
— Але ж це небезпечно, ваше преосвященство, — перебиваючи один одного, заговорили професори.
— Творець… відзначив… печаттю… нас… — викидав слова єпіскоп. — Ми… зараховані… до сонму…
Як завжди, перший здогадався монсеньйор Штір.
— Стривайте, панове! — закричав він. — Його преосвященство покривається металом так само, як святий Кролліціас. Хіба це не ознака святості!? його преосвященство вважає, що він теж заслужив честі бути святим. Дев’ятсот дев’яносто шостий святий! Боже праведний, яка сенсація!
Лікарі оторопіло вибігли з вітальні.
Історія повторювалася. Зранку в домі епіскопа метушилися люди. Із спальні його преосвященства линув голосний і пронизливий стогін. Було дивно, як такий кволий і слабкий дідуган може так репетувати. Під дверима спальні бігали лікарі, не насмілюючись переступити поріг. Біля дверей незалежно і неприступно стояв монсеньйор Штір.