— Займатися час від часу нерухомістю не так уже й страшно, — стиха промовила вона. Від його ентузіазму їй перехопило дух.
— Так, але що важча, що серйозніша справа, то краще я здатен думати. Я це знаю. Ну тобто я ж не офісний планктон, Міріам. Я… Я — адвокат.
Вона кивнула, а її усмішка потроху згасла. У його голосі, його очах було щось таке, що її лякало. Вона відчувала, що йому буде недостатньо такого життя, яке вона вимріяла.
— Але ж, Кевіне, — відповіла вона за кілька секунд, — ти ще ніколи про це не говорив і, мабуть, не говорив би зараз, якби сьогодні не з’явився той чоловік.
— Може, й ні, — знизав плечима він. — Може, я сам не знаю, чого хочу. — Він знову поглянув на картку, а тоді поклав її в кишеню. — У нас у будь-якому разі є час на роздуми. Сумніваюся, що мені зранку в понеділок запропонують статус партнера. Нашій трійці необхідно провести низку засідань. Вони вважають, що все має влягтися та усталитися. — Він засміявся, але не так, як зазвичай. Його сміх був різким і холодним. — Вони, мабуть, жодного разу не кохалися з дружинами, не зваживши попередньо всіх «за» і «проти». Утім, якщо поглянути на їхніх дружин, я все одно не уявляю собі, як вони роблять це спонтанно.
Він знову засміявся, цього разу вже зневажливо, але Міріам не засміялася разом з ним. Кевін ще ніколи не висловлювався зневажливо про Бойлів, Карлтонів і Сесслерів. Вона завжди вважала, що він хоче бути, як вони.
— Хіба ягня сьогодні не чудове? — запитав він, а вона всміхнулась і кивнула, радо закінчивши дискусію та сповільнивши биття свого серця, щоб позбутися метеликів, які тріпотіли крильцями в неї просто під грудьми.
Це подіяло. Вони не говорили ні про юриспруденцію, ні про ту справу. Задовольнившись іще більше після кави та десерту, вони поїхали додому, де кохалися чи не найпристрасніше на її пам’яті.
Але наступного ранку вона побачила, як він знайшов у комірчині штани, у яких їздив до «Ожинового заїзду». Засунув руку в кишеню й витягнув візитівку Пола Сколфілда, поглянув на неї й переклав у внутрішню кишеню піджака, у якому мав поїхати на роботу в понеділок.
Упродовж вихідних Кевін відчував у містечку якийсь холодок. Друзі, від яких він очікував вітальних дзвінків, так і не зателефонували. У Міріам відбулася розмова з матір’ю — як він потім довідався, неприємна. Коли він наполегливо попросив розповісти деталі, вона зрештою сказала йому, що мати, заступаючись за нього, встряла в суперечку з однією зі своїх так званих добрих подруг.
Він і сам мало не встряв у суперечку, заїхавши вранці в неділю по бензин на «Автозаправку Боба», де Боб Солтер пожартував — мовляв, шкода, що лесбійкам і ґеям у їхній країні постійно таланить.
Через це він не здивувався тому, як прохолодно його зустріли в офісі зранку в понеділок. Мері Екерт, яка виконувала обов’язки його секретарки та адміністраторки, ледве привіталась, а Тереза Лондон, секретарка Ґарта Сесслера, променисто всміхнулась і швидко відвела погляд, коли він пішов до свого «загончика».
Невдовзі після того, як Кевін прибув до свого кабінету, задзижчав сигнал внутрішнього зв’язку, і Майра Брокпорт, секретарка Сенфорда Бойла, сказала голосом, який нагадав йому одну сувору вчительку з його школи:
— Містер Бойл хоче негайно вас побачити, містере Тейлор.
— Дякую, — відповів він і вимкнув внутрішній зв’язок.
Він підвівся й розгладив краватку. Відчув упевненість і захват. А що в цьому такого? За три короткі роки він залишив майже незабутній слід в історії цієї солідної старої фірми. Браян Карлтон і Ґарт Сесслер стали повноправними партнерами за п’ять років із хвостиком. Тоді фірма звалася «Бойл і Бойл»: Сенфорд працював зі своїм батьком Томасом, який, маючи тепер років вісімдесят п’ять, зберігав гострий розум і досі нав’язував власну думку своєму п’ятдесятичотирирічному синові.
Кевін боявся, що Бойл, Карлтон і Сесслер не побажають запропонувати йому статус партнера. Вони відзначалися снобізмом узагалі і щодо фірми зокрема. Усі троє партнерів були синами юристів і внуками юристів. Вони наче вважали себе особами королівської крові, нащадками монархів, які успадковують скіпетри та престоли разом із персональними королівствами: один — планування майна, другий — нерухомість…
Вони володіли найбільшими будинками в Блайсдейлі. Їхні діти їздили на «мерседесах» і BMW та навчалися в університетах Ліги Плюща; двоє з них уже майже випустилися з юридичних шкіл. Усі місцеві професіонали на них рівнялися, цінували запрошення до них на гостини та вечірки, а також випадки, коли ті відвідували їхні власні вечірки. Здавалося, стати їхнім партнером — це все одно що одержати помазання.