— Що? — Усмішка Пола стала стриманішою.
— Вочевидь, справа Лоїс Вілсон і те, як я її вів, стала для них небажаним поворотом. Мовляв, юридичні хитрощі доречні лише тоді, коли їх застосовують обережно. Не тоді, коли маніпулюють якоюсь бабцею, щоб одержати частку її майна, чи знаходять лазівки в податковому законодавстві, аби поповнити кишені заможних клієнтів фірми, — з гіркотою пояснив Кевін.
Пол хитнув головою й засміявся.
— Недалекоглядність. Справжнє міщанство та обивательщина. Ось чому вам там не місце, Кевіне. Містер Мільтон правильно про вас думає, — додав він, і його обличчя посерйознішало. — Вам місце тут… з нами.
— Так сказав містер Мільтон?
— Еге ж. Це він помітив вас першим, а він, аналізуючи людей, зазвичай не помиляється. Ця людина надзвичайно прониклива.
— Я вже зустрічався з ним? — запитав Кевін, дивуючись, як це хтось може бути таким упевненим у ньому ще до зустрічі.
— Ні, але він постійно шукає нових яскравих перспектив… любить відшукувати нових юристів, ходити на слухання та суди, як мисливці за талановитими бейсболістами ходять на матчі в старших школах. Він спершу побачив вас у дії, а тоді послав мене. Так він узяв на роботу всіх нас. Сьогодні ви познайомитеся з усіма: з Дейвом Котейном, Тедом Мак-Карті та нашими секретарками. Але дозвольте спершу показати вам ваш кабінет, а тоді ми побачимося з містером Мільтоном.
Кевін допив свою «Перр’є» й підвівся, а тоді вийшов за ним із дверей і попрямував коридором. Зупинилися вони біля дверей до якогось кабінету, з яких, вочевидь, зовсім недавно зняли табличку.
— Тому, хто пішов із цієї фірми, напевно, трапилася неабияка спокуса, — зауважив Кевін.
Пол, примруживши очі, кивнув.
— Так. Особиста трагедія. Він укоротив собі віку невдовзі після смерті дружини під час пологів. Його звали Річард Джаффі, і він був геніальним адвокатом. Тут він не програв жодної справи.
— Ох, я не знав.
— Містер Мільтон досі серйозно цим засмучений — і всі ми, як ви розумієте, теж. Але ваша поява серед нас, Кевіне, — додав він, поклавши руку Кевінові на плече, — нас підбадьорить.
— Дякую, — відповів Кевін і додав: — Але виглядає на те, що я маю дотягнутися до високої планки.
— Ви це можете. Якщо так вважає містер Мільтон, то можете, — кивнув Пол. Кевін мало не розсміявся, почувши, як завзято він висловлює свою віру, але зрозумів, що Пол Сколфілд говорить абсолютно серйозно.
Сколфілд відчинив двері, і Кевін увійшов у свій потенційний новий кабінет.
За останні три роки він безліч разів сидів, відкинувшись на спинку крісла, у своєму кабінеті-комірчині в «Бойл, Карлтон і Сесслер» і уявляв, як воно — бути знаменитим нью-йоркським адвокатом із плюшевим кабінетом, де з вікна відкривається гарний краєвид.
Тепер перед ним стояв Г-подібний стіл із м’яким шкіряним кріслом, м’яка шкіряна канапа та ще одне шкіряне крісло перед столом. Килим там був такий самий плюшевий, як і у вестибюлі, а фіранки — яскраво-бежеві. Стіни були вкриті панелями зі світлого дерева гікорі, що надавали приміщенню свіжого, чистого вигляду.
— Здається, тут усе новісіньке.
— Містер Мільтон переробив кабінет. Сподіваюся, вам подобається.
— Подобається? Та я в захваті, — відповів Кевін.
Пол кивнув. Кевінові здавався розкішним весь кабінет, від витонченої позолоченої телефонної системи до набору з ручки та олівця зі щирого золота. Там були навіть срібні фоторамки, що чекали на його фотографії, а спеціальні рамки на стінах чекали на Кевінові дипломи та відзнаки, і було їх саме стільки, скільки і в його кабінеті в Блайсдейлі. Який збіг, подумав він. Добре знамення.
Кевін підійшов до вікон за столом. Як і сказав Пол, з них відкривався приголомшливий вид на місто.
— І як? — запитав Пол.
— Прекрасно! — Він перейшов до вбиральні, де поглянув на блискуче нове устаткування, кахельну підлогу та стіни. Була навіть душова кабінка. — Хоч одразу переїжджай.
Кевін оглянув книжки в шафі, що затуляла більшу частину лівої стіни.
— Мені не треба нічого сюди завозити.
Він засміявся та ще раз оглянув свій кабінет.
— Це… неймовірно.
— Містер Мільтон буде радий знати, що ви задоволені його творінням, Кевіне. — Пол глянув на свій годинник. — Нам час із ним зустрітися.
— Звісно. — Коли вони пішли на вихід, Кевін зупинився, озирнувся й хитнув головою. — Саме про такий кабінет я мріяв. Можна подумати, ніби… — він повернувся до усміхненого Пола Сколфілда, — ніби він зазирнув у мої мрії.
Постукавши, Пол відчинив двері й відступив, пропускаючи Кевіна першим. Кевін був змушений визнати, що нервував. Завдяки Полові в нього склалася така думка про Джона Мільтона, що він гадки не мав, чого очікувати.