— Без орендної плати?
— Саме так. Ось який я відданий своїм партнерам та їхнім родинам. А ще я вмію списувати відповідні суми, — додав він. — Щоправда, це не важливо. Важлива певність у тому, що ви з дружиною, залишаючись із нами, вестимете комфортне, приємне життя. Я розумію, що у вас із дружиною там, де ви зараз мешкаєте, є родичі, — швидко продовжив він, — але ви будете не так уже й далеко, а ще… — він виринув з тіні, нахилившись уперед, і всміхнувся, — …у вас тут буде нова родина.
Кевін кивнув.
— Звучить… чудово. Звичайно ж, мені потрібно буде обговорити це з дружиною, — швидко додав він.
— Звісно. А тепер, — сказав Джон Мільтон, підвівшись, — просто поговорімо трохи про закон. Я поясню вам свою філософію. Закон слід чітко тлумачити та чітко застосовувати. Позитивним наслідком цього є правосуддя, але правова система існує не заради нього. Правова система покликана зберігати порядок, тримати всіх людей у рамках, — біля кутка свого столу він повернувся, глянув на Кевіна згори вниз і знов усміхнувся. — Усіх людей, як так званих агентів добра, так і криміналітет.
— Співчуття, — продовжив Джон Мільтон тоном університетського професора на лекції, — у доречних випадках гідне захвату, але в системі йому немає місця, тому що воно суб’єктивне, недосконале та мінливе, тим часом як закон може стати досконалим, а також лишатися завжди актуальним і універсальним.
Він зупинився й поглянув на Кевіна, який швидко кивнув.
— Здається, ви розумієте, що я кажу, і погоджуєтеся з цим.
— Так, — озвався Кевін. — Може, я й не формулював це саме так, але це правда.
— Ми передусім адвокати, і ми досягатимемо успіху, допоки це пам’ятатимемо, — сказав Джон Мільтон. Його очі палали рішучістю.
Кевін був зачарований. Мовлення Джона Мільтона мало хвилястий ритм і часом так сильно стишувалося, що Кевінові здавалося, ніби він читає по губах співрозмовника й повторює за ним фрази власним голосом. А потім він раптом оживав, а його голос ставав сильним і енергійним.
У Кевіна швидко билося серце, обличчя почало шарітися. Востаннє на своїй пам’яті він почувався таким збудженим у старшій школі, коли був у баскетбольній команді та брав участь у матчі за чемпіонський титул їхньої ліги. Тренер команди, Марті Мак-Дермотт, виголосив перед матчем таку промову, що команда випливла з роздягальні на поле з вогнем у серцях, яким можна було би спалити всю лігу. Тоді йому не терпілося взятися за м’яч. А тепер не терпілося повернутися до суду.
Джон Мільтон поволі кивнув.
— Ми розуміємо один одного більше, ніж ви собі уявляєте, Кевіне. І я, щойно це зрозумів, наказав Полові вами поцікавитися, — на мить він поглянув на Кевіна, а тоді майже по-бісівськи всміхнувся. — Візьмімо до прикладу вашу останню справу… — Джон Мільтон відкинувся на спинку крісла, тепер уже в більш розслабленій позі.
— Лоїс Вілсон, шкільна вчителька, звинувачена в насильстві над дітьми?
— Так. Ваш захист був блискучий. Ви побачили слабкі місця у версії обвинувачення й кинулися вперед, зосередившись на них.
— Я знав, що директор нею незадоволений, а ще знав, що інші дівчатка брешуть…
— Так, — сказав Джон Мільтон і нахилився вперед, витягнувши руки над столом так, ніби хотів обняти Кевіна. — Але ви також знали, що Барбара Стенлі не бреше і що Лоїс Вілсон винна.
Кевін мовчки здивовано подивився на нього.
— О, ви були не зовсім упевнені, але в глибині душі вважали, що вона чинила насильство над Барбарою Стенлі і що Барбара Стенлі, якій було боязко скаржитися самій, накрутила подружок і вмовила їх долучитися до неї. Той ідіот-директор палко бажав розправитися з учителькою…
— Цього я точно не знаю, — повільно проказав Кевін.
— Нічого страшного, — знов усміхнувся Джон Мільтон. — Ви зробили те, що мали зробити як її адвокат.
Джон Мільтон перестав усміхатися. Тепер він здавався навіть сердитим.
— Обвинуваченню слід було потрудитися заздалегідь так, як ви. У тій судовій залі ви були єдиним справжнім юристом, — додав він. — Я захоплююся вами через це і хочу, щоб ви працювали тут зі мною. Тут потрібні саме такі адвокати, як ви, Кевіне.