— Чудово, сер, — відповів Харон.
Він відкинувся назад і поїхав далі, незворушний, як помічник власника похоронного бюро за кермом катафалка.
Річард Джаффі не змінював пози, не повертався, аби роздивитися щось на вулицях. Цей тридцятитрирічний чоловік, здавалося, старішав з кожною хвилиною. Його обличчя зблідло, світло-блакитні очі стали тьмяно-сірими, а зморшки на лобі поглибилися. Він підніс руки до щік і легенько їх погладив, наче впевнюючись у тому, що ще не розклався.
А тоді він нарешті відкинувся назад і заплющив очі. Майже одразу уявив собі Ґлорію такою, якою вона була до їхнього переїзду на Мангеттен, ще під час першої їхньої зустрічі: яскравою, невинною, бадьорою, але м’якою, а ще — дуже довірливою. Її оптимізм і віра дуже освіжали та стимулювали. Вони сповнювали його активного бажання дати їй усе, важко працювати, роблячи світ таким м’яким і радісним, яким його бачила вона, захищати та плекати її, доки смерть не розлучить їх.
А менш ніж місяць тому вона таки розлучила їх у пологовій палаті Мангеттенської меморіальної лікарні попри те, що в Ґлорії був найкращий догляд, а її вагітність начебто була абсолютно здоровою та нормальною. Вона народила прекрасного сина з бездоганними рисами обличчя та відмінним здоров’ям, але це незбагненним чином забрало в неї життя. Лікарі не могли цього пояснити. У неї просто відмовило серце, сказали вони йому, — так, ніби її серце скривилося, зітхнуло й перестало дихати.
Але він знав, чому вона померла. Він підтвердив свої підозри і звинуватив у цьому лише себе, бо це він привіз Ґлорію сюди. Вона йому довіряла, а він віддав її, наче жертовне ягня.
Тепер у їхній квартирі спокійно спав, жадібно їв і нормально зростав його син, гадки не маючи про те, що вступає у світ без матері, що за його життя довелося заплатити її смертю. Річард знав: психіатри скажуть йому, що злитися на дитину природно, але психіатри нічого не знають. Просто нічого не знають.
Звісно, ненавидіти малого по-справжньому важко, а то й неможливо. У нього такий безпорадний і такий безневинний вигляд. Річард спробував умовити себе не злитися на нього, показавши собі шлях до колишнього здорового глузду спершу за допомогою логіки, а потім — своїх спогадів про Ґлорію та її дивовижно завзятий підхід до життя.
Але ніщо не діяло. Він передав дитину няньці, яка мешкала у квартирі, і тепер рідко питав про малого і лише вряди-годи на нього дивився. Річард ніколи не питав, чому його син плаче, і не цікавився його здоров’ям. Він просто став працювати далі, дозволивши роботі себе поглинути, щоб не так багато думати, не пам’ятати, не страждати більшу частину часу від почуття провини.
Робота стала такою собі дамбою, що стримувала реальність його особистої трагедії. Тепер же дійсність накрила його з головою спогадом про усмішки Ґлорії, її поцілунки, її захват, коли вона дізналася, що вагітна. Заплющивши очі, він згадував десятки моментів, десятки образів. Неначе переглядав домашнє відео у власній вітальні.
— Ми приїхали, сер, — промовив Харон.
Приїхали? Річард розплющив очі. Харон уже відчинив двері й стояв на тротуарі. Річард міцно взявся за портфель і вийшов з лімузина. Поглянув на Харона. Шофер і так на зріст понад метр дев’яносто — на кільканадцять сантиметрів вищий за Річарда, — а завдяки ширшим плечам і пронизливому погляду здається ще вищим, справжнім велетнем.
Річард на мить подивився на шофера й побачив у його очах знання. Чоловік мовчазний, проте засвоює все, що відбувається навколо нього, і має такий вигляд, наче прожив уже не одне століття.
Річард злегка кивнув, і Харон зачинив двері й повернувся на водійське сидіння. Річард провів поглядом лімузин, а тоді повернувся й увійшов до багатоквартирного будинку. Філіп, нью-йоркський поліціянт на пенсії, який охороняв будівлю вдень, визирнув з-за своєї газети, а тоді підскочив із табурета за столом у вестибюлі й витягнувся.
— Мої вітання, містере Джаффі. Я чув останні новини. Не сумніваюся, знову виграти справу було приємно.
Річард усміхнувся.
— Дякую, Філіпе. Усе гаразд?
— О, просто шикарно, містере Джаффі. Як і завжди, — відповів Філіп і звично додав: — На такій роботі, як моя, можна й постаріти.
— Так, — озвався Річард. — Так.
Він пішов до ліфта і з напругою відступив від дверей, коли ті зачинилися. Заплющивши очі, він згадав, як вони з Ґлорією вперше під’їхали до цієї будівлі, згадав її захват, згадав, як вона задоволено пищала, коли вони оглядали квартиру.
— Що я накоїв? — пробурмотів він.
Коли двері ліфта відчинилися на його поверсі, він різко розплющив очі. Річард постояв секунду в ліфті, а тоді вийшов і попрямував до дверей своєї квартири. Щойно він увійшов, з дитячої вийшла привітатися з ним місіс Лонгчемп.