Кевін замислився, звідки Джон Мільтон так багато знає про справу Лоїс Вілсон, але невдовзі це перестало його цікавити. Тепер надто багато всього відвертало його увагу, в нього було надто багато чудових тем для роздумів. Далі вони обговорили платню, і він довідався, що Пол Сколфілд не перебільшував. Платня була вдвічі більша, ніж у його поточній фірмі. Містер Мільтон сказав, що негайно організує переїзд Кевіна та Міріам до нової квартири, якщо Міріам це схвалить. Договоривши, містер Мільтон негайно подзвонив секретарці й попросив її привести Пола Сколфілда. Пол прийшов негайно, наче просто стояв за дверима й чекав.
— Він знов у твоїх руках, Поле. Кевіне, ласкаво просимо до нашої родини, — промовив Джон Мільтон і простягнув руку.
Кевін узяв її, і вони рішучо потиснули один одному руки.
— Дякую.
— А всі формальності, пов’язані з вашим переїздом до квартири, як я вже казав, буде залагоджено до вихідних. Можете коли завгодно показати її дружині.
— Ще раз дякую. Не можу дочекатися.
Джон Мільтон з розумінням кивнув.
— Оце людина, еге ж? — тихо сказав Пол, коли вони вийшли з кабінету.
— Просто неймовірно, як він одразу доходить до суті. Відчувається, що серйозний, але мені все ж здалося, що не педант. А ще він був дуже приязний.
— О так. Чесно кажучи, — відповів Пол, зупинившись у коридорі, — ми всі від нього в захваті. Він схожий на… батька.
Кевін кивнув.
— Так, так мені й здалося, — він озирнувся назад, — наче я сидів і розмовляв зі своїм батьком.
Пол засміявся та обняв Кевіна однією рукою, і вони знову пішли коридором, до кабінету Дейва Котейна. Дейв був ближчий за віком до Кевіна: йому був усього тридцять один рік. Він теж був випускником юрфаку Нью-Йоркського університету, і вони одразу почали згадувати спільних викладачів. Дейв був струнким чоловіком під метр вісімдесят і мав коротко, майже по-військовому підстрижене світло-каштанове волосся. Кевінові подумалося, що Міріам він здасться милим, бо має світло-блакитні очі та м’яку, приємну усмішку, а ще чимось нагадує її молодшого брата Сета.
Попри худорляву фігуру, Дейв мав глибокий, звучний голос — будь-який директор хору продав би душу, аби лиш залучити такого до свого ансамблю. Кевін уявив, як його голос відлунює над головами уважних слухачів під час перехресного допиту в суді. З їхнього знайомства Кевін здогадався, що Дейв Котейн — людина прониклива і дуже розумна. Згодом Пол розповість йому, що Дейв Котейн був у п’ятірці найкращих випускників свого курсу в університеті й міг би працювати в низці престижних нью-йоркських або вашингтонських фірм.
— Дозвольте продовжити екскурсію, — сказав Пол. — У вас із Дейвом ще буде чимало можливостей познайомитися ближче, й у ваших дружин теж.
— Чудово. Ви маєте дітей? — запитав Кевін.
— Ще ні, але скоро матимемо, — відповів Дейв і додав: — Ми з Нормою приблизно на тому ж етапі, що й ви з Міріам.
Кевін почав усміхатись, а тоді йому подумалося: як дивно, що вони обізнані і з його особистим життям.
Пол угадав цю його думку.
— Ми вивчаємо всі відомості про потенційних партнерів, — сказав він, — тож не дивуйтеся, що ми вже так багато про вас знаємо.
— У вас тут, сподіваюся, не філія ЦРУ?
Дейв і Пол перезирнулися й засміялися.
— Коли Пол і містер Мільтон розглядали мою кандидатуру, я почувався так само.
— Поговоримо згодом, — сказав Пол, і вони з Кевіном пішли до юридичної бібліотеки.
Тутешня юридична бібліотека була вдвічі більша, ніж у «Бойл, Карлтон і Сесслер», і повністю актуалізована. Там стояв комп’ютер — як пояснив Пол Сколфілд, із доступом до поліційної документації, навіть федеральної, — а також центральна ЕОМ з доступом до прецедентних справ і розслідувальної інформації, завдяки яким можна було розуміти та вивчати поліційні звіти та дані судових експертиз. Одна з секретарок сиділа за клавіатурою та вводила нову інформацію, надану одним із приватних слідчих фірми.
— Венді, це Кевін Тейлор, наш новий молодший партнер. Кевіне, це Венді Аллан.
Секретарка розвернулася, і Кевін знову мимоволі вразився прекрасним обличчям і фігурою. Судячи з вигляду, Венді Аллан було двадцять два чи двадцять три роки. Вона мала волосся персикового кольору, вкладене кількома м’якими шарами, а над чолом — розпушений чубчик. Коли вона всміхнулася, її каштаново-карі очі пояснішали.
— Здрастуйте.
— Добридень.
— Венді працюватиме і вашою секретаркою, і Дейвовою, доки ми не знайдемо ще одну, — пояснив Сколфілд.