— Протестую, ваша честь, — прокурор підвівся. — Адвокат підводить свідка до певного висновку.
— Прийнято.
— Перепрошую, ваша честь. — Кевін знову повернувся до Корнблю. — Повернімося до трьох дівчат, містере Корнблю. Чи просили ви кожну з них того дня у себе в кабінеті розповісти вам про пережите?
— Так, я подумав, що найкраще перейти до цього одразу.
— Ви маєте на увазі, що, поки одна розповідала свою історію, інші дві її слухали? — запитав він, скривившись, аби показати здивування.
— Так.
— Хіба це було доречно? Тобто знайомити дівчат із цими історіями… нібито пережитими…
— Це ж було розслідування.
— О, я розумію. Вам уже доводилося працювати з чимось подібним?
— Ні, ніколи. Саме тому це викликало такий шок.
— Чи повідомили ви дівчат, що, якщо вони щось вигадують, у них можуть бути серйозні неприємності?
— Звісно.
— Але ви були схильні їм вірити, правильно?
— Так.
— Чому?
— Бо всі вони говорили те саме, описували це однаково. — Корнблю був явно задоволений собою та своєю відповіддю, але Кевін наблизився до нього й перейшов до коротких запитань.
— А хіба вони не могли відрепетирувати це заздалегідь?
— Що?
— Хіба вони не могли зібратись і завчити свої історії?
— Я не розумію…
— Хіба таке неможливо?
— Ну…
— Невже ви ніколи не чули, щоб діти цього віку брехали?
— Звісно, чув.
— А щоб кілька дітей брехали одночасно?
— Так, але…
— То хіба це неможливо?
— Гадаю, можливо.
— Ви гадаєте?
— Ну…
— Ви викликали міс Вілсон і розповіли їй про ці історії одразу після розмови з дівчатами?
— Так, звісно.
— І якою була її реакція?
— Вона не стала цього заперечувати.
— Тобто вона відмовилася давати відповіді на такі запитання без адвоката, так?
Корнблю засовався на місці.
— Так? — перепитав Кевін.
— Вона так і сказала.
— Тож ви пішли далі й повідомили керівника відділу поліції, а тоді зателефонували окружному прокурору?
— Так. Ми діяли відповідно до політики шкільної опікунської ради в таких питаннях.
— Ви не проводили розслідування далі, не викликали інших учениць?
— Аж ніяк.
— І, перш ніж міс Вілсон було висунуто у зв’язку з цим офіційне обвинувачення, ви з керівником відділку поліції відсторонили її від роботи, правильно?
— Як я вже сказав…
— Будь ласка, просто відповідайте на запитання.
— Так.
— Так, — повторив Кевін, наче директор таким чином визнав свою провину. Він трохи помовчав з легкою усмішкою на обличчі, повернувшись від Корнблю до присяжних, а тоді — знову до Корнблю. — До цього ви неодноразово обговорювали з міс Вілсон стенди в її класі?
— Так.
— Чому?
— Вони були замалі та не відповідали стандартам.
— Отже, ви критично ставилися до неї як до вчительки?
— Декорування кабінету — невід’ємний складник ефективності вчителя, — педантично відповів Корнблю.
— Ясно, і міс Вілсон не відзначалася… сказати б… належною уважністю до стендів.
— Ні.
— Ба більше, вона ставилася до них, як ви написали в її характеристиці, «зневажливо».
— На жаль, більшість нових учителів не здобувають у вишах доброї підготовки.
Корнблю самовдоволено всміхнувся.
Кевін кивнув.
— Так, чому всі не можуть бути такі, як ми? — відповів він риторичним запитанням, і дехто зі слухачів захихотів. Суддя постукав молотком.
— Також ви критикували одяг міс Вілсон, так? — продовжив Кевін уже пряміше.
— Так, я вважаю, що їй варто вдягатися більш строго.
— Однак завідувачка кафедри міс Вілсон постійно високо оцінювала її педагогічні здібності, — підвищив голос Кевін. — У своєму останньому звіті вона стверджувала… — Кевін поглянув на документ. — «Лоїс Вілсон інтуїтивно розуміє дітей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт і мотивувати їх, незважаючи на будь-які перешкоди». — Він поклав документ. — Непоганий відгук, чи не так?
— Так, але, як я вже сказав…
— Запитань більше немає, ваша честь.
Кевін повернувся до свого столу з червоним від люті обличчям. Він умів миттєво розчервонітись. Усі дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловіка серед слухачів, він помітив, що з його обличчя зникла усмішка, а на зміну їй прийшов вираз щирого захвату. Кевін відчув приплив натхнення.
Міріам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли він подивився на неї, вона швидко опустила очі. «Їй за мене соромно, — подумав він. — Боже мій, їй досі за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненістю.