— Містере Бом, ви маєте запитання до містера Корнблю?
— Ні, ваша честь. Ми б хотіли запросити на трибуну Барбару Стенлі, ваша честь, — промовив прокурор із ноткою відчаю в голосі.
Кевін підбадьорливо погладив Лоїс Вілсон по руці. Він довів сторону обвинувачення до суті справи.
Між рядами пройшло пухкеньке дівча зі світло-каштановими кучерями, підстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирічна дівчинка була вбрана у світло-блакитну сукню з рюшами на білому комірці та білих рукавах. Через мішкуватий одяг вона здавалася ще повнішою.
Вона боязко сіла на своє місце й підняла руку для присяги. Кевін кивнув самому собі й багатозначно глянув на Мартіна Бома. Вона добре знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше, і це має відіграти вирішальну роль.
— Барбаро, — заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.
— Секунду, містере Бом, — промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. — Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? — Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. — А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? — Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. — Продовжуйте, містере Бом.
— Дякую, ваша честь. — Бом підійшов до крісла для свідків — високий худорлявий чоловік на шляху до перспективної політичної кар’єри. Ця справа його непокоїла, і він сподівався, що Кевін і Лоїс Вілсон пристануть на його пропозицію, але цього не сталось, і тепер він залежав від свідчень десятирічних дітей. — Прошу тебе розповісти суду саме те, що ти розповіла містерові Корнблю того дня в його кабінеті. Не квапся.
Пухкенька дівчинка швидко глянула на Лоїс. Кевін сказав їй зосереджено дивитися на всіх дітей, особливо тих трьох, які підтверджували звинувачення Барбари Стенлі.
— Ну… іноді, коли в нас були мистецтва…
— Мистецтва? Що це таке, Барбаро?
— Це малювання, читання або музика. Тоді клас іде до вчительки малювання або музики, — продекламувала маленька дівчинка, майже заплющивши очі.
Кевін бачив, що вона старається зробити все правильно. Роззирнувшись довкола, він побачив, що деякі слухачі злегка всміхаються, мовчки вболіваючи за дитину. А от пан позаду здавався напруженим, майже сердитим.
— Розумію, — кивнув Бом. — Клас іде до іншого кабінету, так?
— Ага.
— Барбаро, будь ласка, кажи «так» або «ні». Гаразд?
— А… тобто так.
— Отже, іноді, коли у вас були мистецтва… — підказав Бом.
— Міс Вілсон просила когось із нас залишитися, — відповіла на підказку Барбара.
— Залишитися? У кабінеті з нею?
— А… так.
— І?
— Одного разу вона попросила мене.
— І що ти розповіла містерові Корнблю про цей раз?
Барбара трохи крутнулась у кріслі, ховаючись від погляду Лоїс. Тоді глибоко вдихнула й почала.
— Міс Вілсон попросила мене сісти біля неї і сказала мені, що вважає, що я росту красунею, але маю знати дещо про своє тіло, дещо таке, про що дорослі не люблять говорити. — Вона зупинилась і опустила погляд.
— Продовжуй.
— Вона сказала, що деякі місця особливі.
— Особливі?
— А… так.
— І що вона розповіла тобі про ці місця, Барбаро?
Барбара швидко глянула в бік Лоїс Вілсон, а тоді знову повернулася до Бома.
— Барбаро, що вона тобі розповіла? — повторив він.
— Що, коли їх хтось торкається, відбувається… відбувається дещо особливе.
— Розумію. А що вона зробила потім? — кивнув він, спонукаючи її продовжувати.
— Вона показала мені ці місця.
— Показала тобі? Як?
— Вона показала на них, а тоді попросила мене дозволити їй їх торкнутися, щоб я зрозуміла.
— Ти дозволила їй, Барбаро?
Барбара міцно стулила губи й кивнула.
— Так?
— Так.
— Де саме вона тебе торкалася, Барбаро?
— Отут і отам, — сказала Барбара, показуючи на свої груди та собі між ноги.
— Вона просто торкалася тебе там чи робила щось іще?
Барбара закусила нижню губу.
— Це важко, Барбаро, ми знаємо. Але ми маємо тебе запитати, щоб можна було вчинити так, як треба. Ти ж розумієш? — Вона кивнула. — Гаразд, розкажи суду. Що ще робила міс Вілсон?
— Вона засунула руку осюди, — сказала вона й поклала праву руку між ногами, — і потерла.
— Засунула руку отуди? Тобто під одяг?
— Так.
— Що сталося далі, Барбаро?
— Вона спитала, чи відчуваю я тепер щось особливе. Я сказала їй, що це просто лоскотно, а вона розізлилася й витягла руку. Вона сказала, що я ще не готова це зрозуміти, але вона спробує ще якось іншим разом.