— Так і є. Мабуть, там використовується магічний простір чи якісь інші чари.
— Та все одно тут затишно і приємно. Попри всі ті небезпеки, якими нас страхають.
— Так, — ледь помітно усміхнулася Гелео. — Так всюди в Академії. Вона подобається всім учням, не зважаючи на всі ті страшні речі, що тут так часто відбуваються.
Дівчата змовкли і якийсь час провели у мовчанні. Слухали тихий шум дощу по листю дерев, шелестіння вітру у кронах, тихий спів якоїсь самотньої пташки. Мовчанку перервала Іно, чи не вперше за сьогодні вона промовила ледь чутним голосом:
— Тут гарно.
Аеніль обійняла її зі щасливим виразом обличчя.
Дівчата ще трохи посиділи, а потім Гелео стурбовано озирнулася і перепитала:
— Ти на третій урок таки не підеш?
— Ні. Але вже холодно, треба повертатися в замок.
— Так.
Дівчата піднялися, утім пішли не назад, а вперед алеєю, щоб вийти біля лікарні і потім вже повертатися в замок, бо під час заняття там краще не ходити.
— То невже все так складно? — запитала Аеніль зі щирим співчуттям. За свої проблеми вона вже забула. — І чому в цьому житті все так жахливо?
— Це не так… Ми просто не знаємо життя.
— Але ж тобі так складно! У тебе ж немає виходу!
— Вихід є… Просто він надто тяжкий…
— Який це вихід? — здивувалася Аеніль.
— Складно пояснити… О! Дивись, то не твій викладач йде?
З-за кута лікарні, до якої вони вже наблизилися, вийшов майстер Елітіс. У нього був вкрай похмурий вигляд. Дівчатам нікуди було подітися, бо він їх одразу побачив. Коли наблизився, то зупинився, зміряв їх лютим і зневажливим поглядом і сказав:
— Прогулюєте уроки, панно Уберті?
— Е… я в лікарню… — Аеніль ще не бачила його таким роздратованим і не знала, що сказати.
— Невже? Захворіли усі троє одночасно? — Але його голос трохи пом’якшав і він пильніше глянув на Аеніль та Іно. Гелео знову була під каптуром. — Дивіться, щоб по-справжньому не потрапили до лікарні, коли відбудеться покарання за прогули.
І рішуче пішов далі. Зник у галереї так швидко, як і з’явився.
— Він же і сам не на уроці! — сказала Гелео.
Аеніль знову спохмурніла і не відповіла їй. Скільки нещасть за один день. Вона глянула на Іно, що тихенько дріботіла поряд, притиснувшись до сестри. Маленька весь час мовчала. Відчувала, що навколо не все гаразд. Аеніль боялася спробувати її розвеселити, бо ці спроби чомусь завжди викликали сльози у меншої сестрички.
У галереї дівчата зіткнулися ще з двома викладачами. Це були дві молоді жінки з відділення алхімії. Аеніль їх уже бачила: одна, магістерка Урегус, викладала в неї практичні, ім’я іншої вона не знала. Викладачки не звернули уваги на дівчат, що явно прогулювали уроки, на відміну від майстра Елітіса-молодшого. Лише Ірене зиркнула на Гелео. Жінки швидко перемовлялися, і дівчата розчули слова:
— …до цього йшло, майстер Стесагор вже був однією ногою в могилі.
— Так, Агарісто, але чому ми маємо збиратися у шпиталі?
— Він заповів, щоб вибори нового голови пройшли там, біля…
Далі вже Аеніль не почула. Дівчата звернули у коридор школи. Вдарив дзвін на вежі, що означав кінець уроку. Аеніль згадала про Поєдинок.
— Мені потрібно побувати в одному місці… Ти не можеш побути з Іно?
Гелео пильно подивилася на Аеніль, але не стала розпитувати. Лише сказала тихо і стривожено:
— Добре.
— Я розповім потім… — спробувала виправдатися Аеніль. Вона боялася, що Гелео кинеться за нею, якщо дізнається. А їй хотілося, щоб Іно була десь подалі, в безпеці.
— Я розумію, роби, як тобі краще. — Гелео взяла Іно за руку. — Побудеш зі мною? — лагідно спитала маленьку.
Іно повернула стривожений погляд на Аеніль.
— Це моя краща подруга, Іно, погуляй з нею, я скоро прийду. Добре?
— Добре, — тихенько проказала Іно, хоча в її голосі бриніли сльози.
Аеніль швиденько відвернулася і побігла до сходів. Не хотіла, щоб Іно бачила її плач. Ні вона, ні Іно не помітили сльози на обличчі під каптуром. Прозорі і легкі, мов туман, сині і глибокі, як океан, вони розтавали в повітрі, не долітаючи до підлоги.
Аеніль не знала, де знаходиться Кімната Поєдинків, але думала, що побачить когось з майбутніх глядачів бійки. Так і сталося, на сходах вона зустріла Еліну.
— Ти знаєш, де Кімната Поєдинків? — наздогнала її і запитала Аеніль, що встигла заспокоїтися.
Еліна якось похмуро глянула на неї і відвернулася. Аеніль вже подумала, що одногрупниця не відповість. Але після довгої паузи Еліна буркнула: