Пако. Життя? Щоб життя мало логіку?! Де там! Життя також позбавлене логіки. А ти хочеш, щоб її мав футбольний тоталізатор. Сміх та й годі.
Крісто. Але життя тобі подобається, га? Здається, подобається.
Пако (ковтає слину, кладе руку на коліно Крісто). Послухай, Крісто, ти прийшов, щоб подратувати мене?
Крісто (спокійно). Не зви мене Крісто.
Пако (пильно дивиться на нього). Може обговоримо цю справу?
Крісто. Яку справу?
Пако. Стосовно прізвиськ. Ми вже давно повинні були її обговорити. По-моєму, було б доречно, якби ми зробили це зараз.
Крісто. Ні. Поговорімо краще про логіку.
Пако. Е ні. Поговорімо про прізвиська. Мені вже набридло, що ти ображаєшся щораз, коли я зву тебе Крісто. Зрештою я лише трохи зменшую твоє повне ім’я, от і все. Крісто замість — Крістобаль. Так зручніше. І це не я вигадав. Увесь квартал так тебе зве. А от ти… Як ти мене звеш? Ти хоч раз назвав мене Франсіско? Ні! Ти або звеш мене Пако… нехай так, Пако — зменшувальне від Франсіско, багато хто зве мене Пако… але хто зве мене Галісійцем? Хтось іще зве мене Галісійцем? І скажи, я хоч раз назвав тебе Довголапим? Хто тут зве мене Довголапим? Ти! Ти один звеш мене Довголапим!
Крісто (посміхається). З ніжністю.
Пако. Я теж з ніжністю зву тебе Крісто. А тобі не подобається!
Крісто. А пам’ятаєш, хто перший назвав тебе Довголапим?
Пако (з цікавістю). Ні. Хто?
Крісто. Нахаба. Той тренер, що опікувався нами у відбіркових змаганнях у столичному районі Палермо, пам’ятаєш? Якось Нахаба сказав тобі: «А ти, Довголапий, гратимеш у захисті. Я певен, суперники поважатимуть тебе». Пам’ятаєш? Відтоді всі називали тебе Довголапим, і суперники таки поважали тебе, еге ж? Поважали, чорт забирай!
Пако (лагідншає). Так. Але мені подобалося грати попереду. Як ти. Я дивився ззаду на твої фінти… І заздрив тобі, розумієш? Здається, я ніколи тобі цього не казав. А проте заздрив.
Крісто. Так, але я припинив. А ти…
Пако. Ти таке виробляв. Ти був неперевершений. Але й діставалося тобі добряче, ти ж не вилазив зі шпиталів. По-моєму, ти вчасно кинув грати.
Крісто. Так. А ти й далі грав, бо ти більше бив по ногах, ніж били тебе.
Пако. Мене також били. Бачиш, що сталося з коліном? Тепер ти навіть кажеш, що я шкутильгаю.
Крісто. Авжеж, шкутильгаєш. Треба називати речі своїми іменами.
Пако. Отож я шкутильгаю!
Крісто (з ніжністю). Але тепер це не має значення, Довголапий! Важливо, що ти був справді непере- вершений. Знаєш, що мені нещодавно сказав один ділок, причетний до футбольного тоталізатора? «Слухайте, — сказав він мені, — цей ваш приятель, котрий шкутильгає… раптом не той знаменитий футболіст на прізвисько Манейра?» Так він і сказав.
(Пауза. Пако уважно дивиться на Крісто.)
Пако. Знаменитий футболіст на прізвисько Ма- нейра. Ти ба, здається, я ще живий.
Крісто. Звісно, живий. А хто каже, що ні?
Пако. Тож відтепер і надалі моє ім’я Франсіско, як у документах. Згода?
Пако. Слухай, не перегинай!
(Дзвонить телефон. Пако йде до апарата, Крісто, користаючись нагодою, уважно дивиться, як той іде.)
Пако. Алло… А, як ти?… Гаразд, гаразд… Ні, піду надвечір… Куди поспішати? Хіба щось змінилося б, якби я пішов уранці? Гадаю, я ще більше зацікавлений знати, ніж ти… Невже ти так боїшся, що я помру?… Ні. Фіто пішов дуже рано, він має залагодити справи з від’їздом… Ха! Якби ж то я був сам, у мене Крістобаль… Ні, не Крісто, бо він ображається… Що тут вдієш, мушу терпіти цього зануду. (Крісто посміхається.) Так, здоров’я у нього в порядку, тільки трохи постарів. Він вважає, що я виглядаю старішим, але якби ти його побачив… (до Крісто) Тобі вітання від мого сина.
Крісто. Навзаєм.
Пако (по телефону). Він повертає їх тобі. (Крісто жестикулює)… Гаразд, я зателефоную… Так, бувай. (Кладе слухавку; до Крісто) Ха. Він боїться, що я помру.
Пако. Я не сказав, що він мене не любить. Я сказав, він боїться, що я помру.
Крісто. Ти теж.
Пако. Що я теж?
Крісто. Боїшся померти.
Пако. Справді? Не може бути.
Крісто. Так. Якби ти не боявся, то пішов би зранку за результатами. І одразу із цим покінчив. Бо я, між іншим, також у підвішеному стані.