Пако. Справді? А знаєш, чому? Бо ти боїшся, що я не помру.
Крісто. Що?
Пако (показує на телефон). Він боїться, що я помру. А ти боїшся, що я не помру.
Крісто. Слухай, Пако!
Пако. Не зви мене Пако! Франсіско! І щоб ти знав… я не потішу жодного з вас!
Пако. Не знаю. Щось вигадаю. (Спересердя наливає собі що одну філіжанку кави. Крісто дивиться на нього.)
Крісто. Не пий стільки кави. Тобі буде зле.
Пако. Що? Ти мені що, матір? Я питиму стільки кави, скільки захочу.
(Наливає собі каву. Пауза.)
Крісто (порушуємовчанку, докірливо). Ти не казав мені, що твій онук кудись їде.
Пако (ніяково). Я сам дізнався про це вчора. Чи позавчора. Він їде зі своїм музичним гуртом. Раптом прийшло запрошення, і от…
Крісто. Запрошення куди?
Пако. До Іспанії. На фестиваль. Запрошені гурти з усієї Латинської Америки, і він їде від Аргентини. Ну, як тобі мій хлопчик?
Крісто. Він, мабуть, добре грає.
Пако. Либонь, так.
Пако. Ну… трохи. (Показує на інструмент.) Від нього стільки шуму… Уявляєш, як тихо тепер буде?
Крісто. І надовго він їде?
Пако. Ні. На двадцять два дні. Враховуючи два дні на дорогу, бо, хай там що, а дорога туди й назад забирає два дні.
Крісто. В газетах пишуть, що аеропланом можна дістатися за дванадцять годин.
Пако. Так, але з усіма формальностями, з митницею… До того ж іноді рейси затримуються… Знаєш, щоб почуватися спокійно, треба дати один день на відліт і один на приліт.
Крісто (стенає плечима). Я почуваюся спокійно.
Пако. Так кажуть.
Крісто. А ти говориш так, ніби колись подорожував. Формальності, митниця… Що ти знаєш про все це?
Пако. А ти хіба ніколи не був в аеропорту?
Крісто (вагається, перш ніж відповісти; зрештою стенає плечима). Ні.
Пако (здивовано). Ти ніколи не був в аеропорту?
Крісто. Ні. А що тут дивного? Невже ти ніколи не бачив людини, яка ніколи не була в аеропорту?
Пако. Ні, вперше бачу.
Крісто. А от це справді дивно — ніколи не бачити людини, яка ніколи не була в аеропорту.
Пако. Слухай, Крісто. До аеропорту може приїхати будь-який ду… (Ніяково замовкає)… будь-хто.
Крісто (з прикрістю). Ти знову за своє? Ну, то кажи. Будь-який дурень!
Пако. Ні! Ти не дурень! Ти зануда! Сьогодні вранці ти надто нестерпний!
(Крісто дивиться на нього, хоче відповісти, але зрештою воліє продемонструвати своє невдоволення, підвівшись і попрямувавши до виходу, втім робить він це, не надто поспішаючи.)
Пако. Що ти робиш? Куди це ти?
Крісто (з гідністю). Я маю дещо зробити.
Пако. Справді? Що ти маєш зробити?
Крісто. Це моя справа. (Прикладає руку до живота.)
Пако. Не будь шелепою! Ти дратуєшся, і в тебе болить твоя виразка. Сідай-но.
Крісто. Ти ще більший шелепа.
Пако. Гаразд, нехай так. Я ще більший шелепа, ніж ти. Але ти теж шелепа. Згода?
Крісто. Так. (Сідає.) Як тобі спало на думку це слово? Зараз уже так не кажуть.
Пако (теж сідає). Яке слово?
Крісто. Шелепа.
Пако. Не знаю. Мене осінило.
Крісто. Колись була сила-силенна слів, які означали те саме. На вибір. Шелепа… Штурпак…
Пако. Товкач…
Крісто. Дундук…
Пако. Дуринда…
Крісто. Дурнило…
Пако. Довбня…
Крісто. Довбеха…
Пако. Ох! Були тисячі слів.
Крісто. Так. Колись мова була багатюща.
Пако. Авжеж. А зараз тільки те й знають, що сказати бовдур.
Крісто (підкреслено). Або дурень.
Пако (не чує його). Так. Занапастили мову.
Крісто. Якби ж то тільки мову. Я нічого не маю проти твого внука, але хіба можна порівняти сучасну музику з отим вальсом? (Показує на програвач.)
Пако. Зараз теж трапляються гарні пісні. Вони несхожі на наші, але непогані.
Крісто. Для тих, кому це подобається. Ти ба, запросили до Іспанії, щоб таке слухати! (З цікавістю.) Отже вони їдуть на двадцять два дні?