Выбрать главу

— Є кілька, — сказав Інґрем. — На одній вантажівці.

— Витягуйте їх, а водія відправте по аеропорту, хай назбирає ще, скільки зможе. Спитайте у всіх авіакомпаній і служби техобслуговування аеропорту.

Член наземної бригади, що стояв найближче до Патроні та Інґрема, гукнув товаришів, які вже почали вибиратися з автобуса. Двоє відкотили вкритий снігом водонепроникний брезент, який лежав на машині з інструментами й лопатами. Лопати передавали з рук в руки рухливі силуети, що стояли за півколом яскравого світла. Шквали снігу інколи не дозволяли чоловікам навіть бачити один одного. Їм уже свербіло взятися за виконання наказів.

Авіаційний трап, що вів до дверей носової кабіни «Боїнга», досі стояв на місці. Патроні показав на нього:

— Льотчики ще на борту?

Інґрем буркнув.

— На борту. Той сраний командир з другим пілотом.

Патроні різко глянув на нього.

— Створювали якісь проблеми?

— Тут питання не в тому, що вони робили, — похмуро мовив Інґрем, — а в тому, що робити відмовилися. Коли я сюди прибув, то хотів, щоб дали повну потужність, як ви й сказали. Якби вони так зробили від початку, думаю, літак би виліз; та вони засцяли, тому ми й загрузли ще глибше. Той командир уже сьогодні сильно напартачив, і сам це знає. Тепер до смерті боїться поставити літак на ніс.

Джо Патроні вишкірився.

— На його місці я б почувався так само. — Він уже геть погриз свою сигару; викинув її на сніг та потягнувся до кишені парки за ще однією. — З командиром я пізніше побалакаю. Телефон внутрішнього зв’язку підключили?

— Ага.

— Тоді подзвони в кабіну екіпажу. Скажи, що ми вже працюємо і що я скоро до них піднімуся.

— Добре. — Підійшовши ближче до літака, Інґрем гукнув до працівників наземної бригади, що стояли разом. — Нумо, хлопці, починаємо копати!

Джо Патроні й собі взявся за лопату, і за кілька хвилин бригада почала розкидати болото, землю та сніг.

Після того, як він скористався телефоном, щоб зв’язатися з пілотами в кабіні екіпажу нагорі, Інґрем — заручившись допомогою одного з механіків — почав пробиратися через замерзле болото, щоб холодними закоцюблими руками покласти перші балки перед колесами літака.

Час від часу на льотному полі крізь шквали снігу та зі зміною видимості можна було побачити зльоти та приземлення літаків, а високий рев реактивних двигунів розносило вітром у вуха чоловіків, що працювали. Проте біля смуги три-нуль усе було тихо та спокійно.

Джо Патроні порахував: мине ще близько години, поки бригада закінчить копати, і можна буде запустити двигуни «Боїнга-707» та спробувати вирулити великий авіалайнер з трясовини. Тим часом чоловіків, які зараз викопували два рови, що вже набирали форми, доведеться відпустити на перерву, щоб ті зігрілися в автобусі бригади, який досі стояв на руліжній доріжці. Зараз була десята тридцять. Якщо пощастить, подумав він, зможе опинитися вдома в ліжку — з Марі — незабаром після півночі.

Щоб наблизити таку перспективу, а також щоб зігрітися, Патроні ще наполегливіше взявся копати.

11

У «Кав’ярні небесного командира» Вернон Демерест замовив чай для Ґвен та чорну каву для себе. Кава зазвичай допомагала йому бути бадьорим; він ще, мабуть, перехилить з десяток чашок дорогою до Рима. Хоча командир Гарріс візьме на себе більшу частину сьогоднішнього польоту Рейсу Два, Демерест не мав наміру розслаблятися розумово. Він рідко розслаблявся у повітрі. Усвідомлював, як і більшість пілотів-ветеранів, що авіатори, які помирають від старості у себе в ліжках, — це ті, хто протягом своєї кар’єри були готові миттєво реагувати на неочікувані події.

— Ми обоє на диво тихо сидимо, — сказала Ґвен м’яким «англійським голосом». — І словом не перекинулися, відколи зайшли в термінал.

Минуло всього кілька хвилин відтоді, як вони покинули зал відправлення, після оголошення затримки на годину. Їм вдалося захопити місце в задній частині кав’ярні, і зараз Ґвен дивилася в люстерко пудрениці, принагідно пригладжуючи волосся, щоб воно розкішно спадало з-під елегантної шапочки стюардеси «Транс Америки». Погляд її темних, виразних очей ненадовго перекинувся на обличчя Вернона Демереста.

— Я не говорив, — сказав Демерест, — тому що думав; оце й усе.