Зараза! Мел Бейкерсфелд його помітив.
— Я шукав тебе, — сказав лейтенант Ордвей Мелові кілька хвилин тому. — Тільки-но почув, що в нас будуть гості — кілька сотень.
Сьогодні керівник поліції аеропорту був в уніформі; високий, імпозантний чолов’яга, що на вигляд був наче африканський вождь, хоча, як на такого кремезного чоловіка, голос його вирізнявся несподіваною м’якістю.
— У нас і без того гості. — Мел обвів поглядом переповнений, метушливий зал. Він ішов до свого кабінету на адміністративному антресольному поверсі. — Не сотні — тисячі.
— Я не про пасажирів, — сказав Ордвей. — Ті, про кого я говорю, можуть створити нам більше проблем.
Він розповів Мелові про масовий мітинг мешканців Медоувуда, що виступають проти шуму; наразі зібрання у закритій залі завершилось і більшість його учасників вже їхали в аеропорт. Лейтенант Ордвей дізнався про зустріч та її передбачуване продовження від телевізійної знімальної групи, яка попросила дозволу розставити камери у приміщенні аеропорту.
Після розмови з телевізійниками Ордвей зателефонував другові в офіс «Триб’юн», який зачитав йому основну суть газетного повідомлення, яке репортер, що був відвідав зібрання, щойно передав по телефону.
— Гадство! — буркнув Мел. — Ото знали, яку саме ніч вибрати! Так, ніби у нас своїх проблем бракує.
— Думаю, в тому й річ; так на них звернуть більше уваги. Та я гадав, що тебе краще попередити, бо вони, мабуть, захочуть з тобою побачитися, а також з кимсь із ФУЦА.
Мел гірко промовив:
— ФУЦА ховає голову в пісок, як тільки чують щось таке. І не вилазять, доки не почують, що все чисто.
— А ти? — Поліцейський вишкірився. — Вже почав копати тунель для втечі?
— Ні. Скажеш їм, що я готовий зустрітися з делегацією з пів десятка людей, хоча сьогодні це тільки марнування часу. Я нічого не вдію.
— Ти розумієш, — сказав Ордвей, — якщо вони не влаштовуватимуть безладу або не шкодитимуть майна, з точки зору закону, я нічого не можу зробити, щоб решта не зайшли всередину.
— Так, розумію, та я не говоритиму з цілим натовпом, проте не шукаймо собі проблем. Навіть якщо з їхнього боку й буде агресія, головне, щоб ми самі таким не займалися, хіба в крайньому разі. Пам’ятай, що буде преса, а я не хочу створювати якихось мучеників.
— Я вже попередив своїх людей. Вони обійдуться жартами та утримаються від джіу-джитсу.
— Чудово!
Мел був упевнений у Неді Ордвеї. Діяльність поліції в аеропорту Лінкольна забезпечував самостійний відділок міської поліції, а лейтенант Ордвей представляв найкращий тип кадрового поліцейського. Він уже рік керував групою поліцейських аеропорту, і, скоріш за все, незабаром він матиме важливіше призначення в місті. Мелові його бракуватиме.
— Як справи з усім іншим, якщо не брати до уваги Медоувуд? — поцікавився Мел. Він знав, що загін Ордвея, в якому приблизно сотня поліцейських, як і більшість людей в аеропорту, працюють понаднормово, відколи почалася буря.
— Загалом спокійно. Більше, ніж зазвичай, п’яних та кілька бійок. Але це норма, зважаючи на ті затримки польотів та черги в барах.
Мел вишкірився.
— Не гони на бари. Аеропорт має відсоток з кожної склянки, а нам потрібні доходи.
— Як і авіакомпаніям, напевно. Принаймні судячи з пасажирів, яких вони намагаються витверезити, щоб запхнути на борт. У мене, як завжди, претензії щодо цього.
— Кава?
— Еге ж. Щойно п’яний, як чіп, пасажир з’являється перед стійками реєстрації авіакомпанії, хтось із відділу з обслуговування пасажирів дістає завдання напоїти його кавою. Авіакомпанії досі не зрозуміли, що, як тільки кава опиняється в його череві, все, що ти отримуєш, це бадьорого п’яндигу. Саме тоді вони й телефонують нам.
— Ви знаєте, як з тим упоратися.
Люди Ордвея, наскільки Мелові відомо, були фахівцями, коли справа стосувалася п’яниць в аеропорту, яких рідко в чомусь звинувачували, хіба що ті ставали надто буйними. Здебільшого то були комівояжери та бізнесмени з інших міст, часто виснажені після важкого, сповненого конкуренції тижня, яким кілька чарок дорогою додому добряче давали в голову. Якщо льотний екіпаж не пускав їх на борт — а командири, за якими було останнє слово в таких питаннях, зазвичай були невблаганні щодо цього, — п’яниць проводжали в камеру попереднього ув’язнення й залишали там протверезіти. Пізніше їм дозволяли піти — майже кожен з них був зніченим.
— О, є ще одна річ, — сказав керівник поліції. — На паркінгу, здається, у нас є кілька покинутих машин. У таку погоду важко бути впевненим, але ми перевіримо, як тільки зможемо.