— Маленький? — Слова Ґерреро прозвучали ніяково, він затинався. — Я думав… то найбільший.
Навіть Банні помітила, як цей чоловік нервується. Думала, це, мабуть, тому, що йому скоро летіти. Вона зробила свою усмішку ще сліпучішою.
— Ой, ні, сер; ви можете купити поліс на триста тисяч доларів. Так робить більшість, а премія всього десять доларів. Направду, це ж невелика сума за такий захист, хіба ні? — Її усмішка не зменшувала своєї яскравості; відповідь клієнта вартувала майже двадцять конкурсних балів; від його рішення залежало, матиме Банні електричну зубну щітку чи ні.
— Ви сказали… десять доларів?
— Саме так — за триста тисяч.
Д. О. Ґерреро замислився: він не знав. Увесь час думав, що сімдесят п’ять тисяч доларів — це верхня межа для купленого в аеропорту страхування на міжнародні рейси. Побачив цю інформацію на одному з бланків заяви на отримання страхування, який він місяць чи два тому підібрав у іншому аеропорту. Тепер згадав — той попередній бланк був із торгового автомата. Йому на думку не спадало, що придбані в касах поліси можуть бути значно більшими.
Триста тисяч доларів!
— Так! — завзято промовив він. — Будь ласка… так.
Банні розпливлася в усмішці.
— Повна сума, містере Ґерреро?
Він уже збирався кивнути на знак згоди, коли зрозумів найвищу іронію. В нього, напевно, не було десяти доларів. Він сказав Банні:
— Міс… почекайте! — і почав перевіряти кишені, витягувати всі гроші, що мав.
Люди в черзі позаду втрачали терпець. Чоловік, який з самого початку чинив опір Ґерреро, заявив Банні:
— Ви сказали, що це займе всього хвилину!
Ґерреро знайшов чотири долари та сімдесят центів.
Дві ночі тому Д. О. Ґерреро разом з Інез зібрали всі гроші, що у них залишалися, і Д. О. взяв собі вісім доларів та дріб’язок. Після того, як він заклав перстень Інез та вніс початковий платіж за квиток «Транс Америки», зосталося кілька доларів; він не знав достоту скільки, але відтоді заплатив за їжу, проїзд на метро, автобус до аеропорту… Знав, що йому знадобляться два з половиною долари на страхування, тож обачно зберігав їх у окремій кишені.
Але крім цього він нічим не турбувався, бо знав, що, як тільки опиниться на борту Рейсу Два, гроші йому більше не знадобляться.
— Якщо у вас немає готівки, — заговорила Банні Воробйофф, — можете виписати мені чек.
— Я залишив чекову книжку вдома. — Це була брехня; в його кишені були чеки. Та якщо він випише чек, відповідної суми на рахунку не буде, а це анулює страхування.
Банні не вгавала:
— А якщо італійськими грошима, містере Ґерреро? Я можу взяти ліри та обміняти їх за відповідним курсом.
Він пробурмотів:
— У мене немає італійських грошей, — а тоді прокляв себе за те, що сказав це. В місті він зареєструвався без багажу на рейс до Рима. А тепер він, дурбецало, перед глядачами показав, що не має грошей: ні американських, ні італійських. Хто летітиме міжнародним рейсом без будь-яких речей та грошей, окрім людини, яка знає, що літак ніколи не дістанеться місця призначення?
Тоді Д. О. Ґерреро нагадав собі… окрім його власного розуму… ті два інциденти — в місті й тут — ніхто не зможе пов’язати. Їх ніхто не пов’яже аж до катастрофи, а потім це вже не матиме значення.
Він роздумував, як і перед тим, як тут викрутитися: важливою була не сила підозри. Ключовим чинником буде відсутність уламків, брак доказів. Дивно, але, незважаючи на останню свою помилку, він зрозумів, що набирається все більше впевненості.
Ґерреро додав кілька десяти- й одноцентовиків до купки дріб’язку на касі страхування. А тоді, неймовірним чином, у внутрішній кишені знайшов п’ятидоларову купюру.
Не приховуючи збудження, Ґерреро вигукнув:
— Ось! У мене є гроші. — Був навіть зайвий долар чи десь так серед того дріб’язку.
Але тепер навіть Банні Воробйофф узяв сумнів. Замість того, щоб виписати поліс на триста тисяч доларів, на які цей чоловік чекав, вона завагалась.
Поки клієнт обшукував кишені, дівчина спостерігала за його обличчям.
Це, звісно, дивно, що чоловік летить до іншої країни без грошей, але зрештою це його справа; на це могла бути купа причин. Та насправді Банні тривожили його очі; в них були іскри якогось божевільного відчаю. Банні могла це розпізнати, пригадуючи своє минуле. Моментами — хоча це, здавалося, було давним-давно — вона й сама була близька до крайньої межі.