Він кивнув.
— Гаразд.
— Нам це вже остогидло, — сказала Сінді. — Як тобі, так і мені. Правда ж?
Він не поспішав пояснювати, не хотів говорити необачно, та усвідомлював, що, коли вже прозвучали такі слова, дарма уникати правди.
— Так, — зрештою відповів він. — Боюся, що так.
Сінді одразу ж випалила:
— Якби ж ти змінився! Ти б мене зрозумів. Завжди все було так, як ти хочеш чи не хочеш. Якби ж ти хоч раз зробив так, як хочу я…
— Ходити шість вечорів на тиждень з чорним метеликом, а на сьомий — з білим?
— Так, а що в цьому такого? — Сінді дивилася на нього виклично, владно. Мелові вона завжди подобалася в такому сміливому настрої, навіть коли ця сміливість націлювалася на нього. І зараз…
— Думаю, я можу сказати те саме, — відповів він. — Щодо змін і такого іншого. Проблема в тому, що люди не змінюються — не змінюється їхня сутність; вони тільки пристосовуються. Саме в цьому — у пристосуванні двох людей одне до одного — полягає ідея шлюбу.
— Пристосування не повинне бути однобічним.
— У нас так не було, — заперечив Мел, — що б ти там собі не думала. Я намагався пристосуватися; думаю, ти також. Не знаю, хто з нас більше постарався; очевидно, я думаю, що я, а ти — що ти. Головне те, що хоч ми й витратили багато часу на те, щоб усе спрацювало, вийшло все не так.
Сінді повільно мовила:
— Гадаю, ти маєш рацію. Принаймні в останньому. Я думала так само. — Вона замовкла, тоді додала: — Гадаю, я хочу розлучитися.
— Краще будь упевненою. Це дуже важливо. — Навіть зараз, думав Мел, Сінді ухиляється від рішення, чекає, що він допоможе їй у цьому. Якби тема їхньої розмови була не така серйозна, він би усміхнувся.
— Я впевнена, — промовила Сінді. Вона повторила ці слова вже рішучіше: — Так, я впевнена.
Мел тихо сказав:
— Думаю, це правильне рішення для нас обох.
На якусь мить Сінді завагалася:
— Ти також упевнений?
— Так, — відповів він. — Я упевнений.
Відсутність розбіжностей, швидкість зміни, здавалося, стурбували Сінді. Вона запитала:
— То ми прийняли рішення?
— Так.
Вони не зводили очей одне з одного, але гніву не було.
— Ой, бляха! — Мел поворухнувся, ніби збирався зробити крок вперед. — Вибач, Сінді.
— І ти мене вибач. — Вона не зрушила з місця. Її голос прозвучав твердіше: — Але це найрозумніше, що ми можемо зробити, правда?
Мел кивнув.
— Так. Думаю, так.
Усе скінчилося. Обоє це знали. Залишилося тільки обговорити деталі.
Сінді вже будувала плани.
— Роберта з Ліббі, звісно ж, житимуть зі мною, хоча ти завжди матимеш можливість з ними бачитися. Я не робитиму з цього проблеми.
— Я й не боявся за це.
Так, подумав Мел, логічно, що дівчата залишаться з матір’ю. Він сумуватиме за ними обома, особливо за Ліббі. Жодні зустрічі, якими б частими вони не були, не зможуть замінити щоденного життя в одному будинку. Він пригадував сьогоднішні телефонні розмови з молодшою дочкою; що там Ліббі хотіла під час першої? Карту лютого. Що ж, тепер він мав свою; там виникли деякі неочікувані обхідні маршрути.
— І мені знадобиться адвокат, — сказала Сінді. — Дам тобі знати, коли знайду.
Мел кивнув, загадуючись, чи кожен шлюб добігає кінця отак сухо, як тільки обидві сторони приймають рішення розлучитися. Він припустив, що так вирішують справи цивілізовані люди. У будь-якому разі, Сінді, здавалося, швидко заспокоїлася. Сидячи у кріслі, яке вона перед тим зайняла, Сінді роздивлялася своє обличчя в люстерко пудрениці, підправляючи макіяж. Складалося навіть враження, що думками вона десь далеко; в кутиках рота з’явився натяк на усмішку. В таких ситуаціях, думав Мел, жінки мали б бути емоційнішими, ніж чоловіки, але Сінді не виказувала жодних емоцій, хоча сам він мало не плакав.
Мел почув звуки — голоси та рухи людей — у приймальні. Хтось постукав у двері. Мел гукнув:
— Заходьте.
То був лейтенант Ордвей. Він увійшов та зачинив за собою двері. Коли побачив Сінді, то сказав:
— Ой, перепрошую, місіс Бейкерсфелд.
Сінді глянула на нього, тоді відвела погляд, не кажучи ні слова. Ордвей, відчуваючи напружену атмосферу, стояв і вагався.
— Я, мабуть, піду.
Мел запитав:
— У чому справа, Неде?
— Та все через ту демонстрацію проти шуму; ті медоувудці. Їх уже кілька сотень у головному залі, але під’їздять ще і ще. Всі хочуть з тобою побачитися, але я вмовив їх відправити делегацію, як ти й пропонував. Вони вибрали пів десятка людей, а ще є три газетні репортери; я сказав, що репортери також можуть прийти. — Поліцейський кивнув на приймальню. — Вони чекають там.