Незважаючи на спершу повільну поїздку з центру, вона могла дістатися Рейсу Два до відльоту — завадило тільки те, що вона витратила час на очікування решти, яка й не мала з’явитися. Хай там що, Інез дісталася виходу на посадку саме вчасно, щоби побачити, як літак вирулює геть.
Навіть тоді, щоб дізнатися, чи її чоловік, Д. О., справді на борту, Інез ще вистачило розуму на те, аби скористатися хитрістю, яку їй по телефону порадила та дівчина з техпідтримки, міс Янґ. Працівник в уніформі саме покидав вихід номер сорок сім, де проводилася посадка на Рейс Два. Інез звернулася до нього.
Як і радила міс Янґ, Інез не ставила запитань, а одразу заявила:
— Мій чоловік на тому рейсі, який щойно відлетів. — Вона пояснила, що не встигла побачитися з чоловіком, але хотіла б перевірити, чи він справді безпечно піднявся на борт. Інез розгорнула жовтий договір відстрочення платежу, який знайшла вдома посеред сорочок Д. О., та показала його працівникові «Транс Америки». Він ледь глянув на нього, тоді пробігся очима по паперах, які стискав у руках.
На мить-другу Інез сподівалася, що помилилася, що Д. О. нікуди не летить; сама гадка про те, що він подався до Рима, здавалася фантастикою. А тоді працівник сказав, так, на борту Рейсу Два є Д. О. Ґерреро, і йому, працівникові, шкода, що місіс Ґерреро не встигла побачитися з чоловіком, але сьогодні все сплуталося через бурю, і тепер, якщо вона не проти, він…
Саме тоді, коли працівник пішов, Інез усвідомила, що, попри тисняву навколо в терміналі, вона раптом стала зовсім самотня, і почала плакати.
Сльози спочатку лилися повільно; а тоді, коли Інез згадала все, що пішло не так, вона аж почала здригатися від ридань. Вона плакала через минуле і теперішнє; через дім, який втратила; через дітей, яких більше не може мати біля себе; через Д. О., який, хоча й не став хорошим чоловіком і не міг підтримати сім’ю, але принаймні був близьким, а зараз покинув її. Вона плакала за тією, якою була та якою стала; за те, що не має грошей, їй нікуди піти, окрім як до огидних, переповнених тарганами кімнат у місті, звідки її виженуть завтра, бо в неї нічого не залишилося — після поїздки на таксі та шахрайства водія — з мізерної суми, якою вона збиралася задобрити домовласника… Інез навіть не була певна, що має достатньо грошей, аби повернутися додому. Вона плакала, бо взуття досі натирало ноги, бо одяг був неохайний і вогкий; через втому і те, що застудилася і гарячка не спадала. Вона плакала і за себе, і за всіх інших людей, які втратили надію.
Саме тоді, щоб уникнути поглядів пасажирів, Інез почала безцільно блукати терміналом, не перестаючи плакати. Приблизно в той же час захисні механізми розуму перейняли контроль та викликали захисне заціпеніння, щоб її туга тривала, але причини на якийсь час милосердно змазалися.
Невдовзі після цього один з поліцейських аеропорту знайшов її та з чуйністю, не завжди властивою поліції, відвів до найвіддаленішого можливого кутка, поки телефонував своїм керівникам, щоб запитати, що робити; склалося так, що лейтенант Ордвей був неподалік, тож він і розв’язав цю справу самостійно. Саме він вирішив, що Інез Ґерреро, хоча вона й у пригніченому стані, ніякої шкоди не завдасть, та наказав провести її в кабінет генерального директора аеропорту — єдиного тихого та не такого страхітливого, як відділок поліції, місця з тих, що спали на думку Недові Ордвею.
Інез покірно пішла до ліфта, а потім антресольним поверхом, ледве усвідомлюючи, що її взагалі кудись ведуть, та не звертаючи на це зовсім ніякої уваги; а потім тихо сіла в крісло, на яке їй вказали, й тіло, якщо не розум, вдячно відгукнулося на відпочинок. Вона усвідомлювала, що навколо туди-сюди ходять люди, а деякі й говорять, але не зосереджувалася ні на їхньому вигляді, ні на тому, що вони говорять, бо це вимагало значних зусиль.
Проте за якийсь час стійкість — іншими словами, сила людського духу, яку мають усі, якими б обтяженими чи покірними не були, — повернула Інез до усвідомлення, хоча й неясного, що вона мусить рухатися, бо життя пішло далі, не стоїть на місці та ніколи не стоятиме, скільки б катастроф не траплялося та яким би безрадісним чи порожнім воно не здавалося.
Тож Інез Ґерреро підвелася, досі не впевнена, де вона перебуває чи як сюди потрапила, і приготувалася йти.
Саме тоді делегація Медоувуда, в супроводі лейтенанта Ордвея, ввійшла до приймальні кабінету Мела Бейкерсфелда, де сиділа Інез. Делегація подалася до іншої кімнати, тоді Нед Ордвей повернувся, щоби поговорити з Інез Ґерреро, і Мел помітив їх удвох разом, усього на мить, поки не зачинилися двері.