Інез крізь міазми непевності все ж таки усвідомлювала присутність дебелого темношкірого поліцейського, якого вона, здається, вже бачила раніше, нещодавно, і тоді він був добрим, як і зараз, проводив її, ставив тихі непрямі запитання і, здається, зрозумів, хоч вона ні слова не сказала, що Інез мусить повернутися до міста, проте не впевнена, чи має достатньо грошей. Вона почала бабратися в сумці, з наміром перевірити, що там ще є, але поліцейський зупинив її. Тоді, стоячи спиною до тієї іншої кімнати, запхав їй у долоню три однодоларові купюри та вийшов з нею, вказуючи на місце, де, за його словами, Інез зможе сісти на автобус, і додав, що суми, яку він їй дав, вистачить на проїзд і ще трохи залишиться, якщо у неї є якісь справи у місті.
Тоді поліцейський повернувся туди, звідки й прийшов, а Інез зробила, як їй сказали, спустилася сходами, а біля великих дверей, крізь які вона мала вийти до автобуса, побачила дещо знайоме — кіоск із хот-догами; і в ту ж мить усвідомила, яка вона, до всього іншого, голодна і спрагла. Інез подлубалася у себе в сумочці, знайшла тридцять п’ять центів та купила собі хот-дог, каву в паперовому стакані, і якимсь чином вигляд цих дуже звичних речей підбадьорив її. Неподалік від кіоску побачила вільне місце і зручно всілася в кутку. Інез не знала, як давно, але зараз, коли кава та хот-дог уже закінчилися, свідомість, яка перед тим почала повертатися, знову відступила, даючи їй змогу забутися. Натовп навколо, шум та оголошення системи гучного зв’язку чомусь розслабляли її. Двічі Інез здалося, ніби з гучномовців звучить її ім’я, але вона знала, що то все уява і не може бути насправді, бо ніхто б її не викликав, та ніхто й не знав, що вона тут.
Інез похмуро збагнула, що скоро доведеться йти далі, й знала, що сьогодні це потребуватиме особливих зусиль. Але якийсь час, подумала Інез, вона просто сидітиме тут тихенько і нікуди не рухатиметься.
8
За єдиним винятком, ті, кого викликали до кабінету генерального директора на антресольному поверсі, прибули швидко. У дзвінках — декому телефонував Мел Бейкерсфелд, іншим — Таня Лівінґстон — наголошували на тому, що це терміново і варто облишити все, що вони роблять.
Керівник ТУО «Транс Америки» — шеф Тані, Берт Везербі, — прибув перший.
Лейтенант Ордвей, який відправив своїх поліцейських шукати Інез Ґерреро, хоча й до кінця не розуміючи навіщо, прийшов невдовзі після нього. Наразі Ордвей покинув численну групу мешканців Медоувуда, які досі юрмилися у головному залі, слухаючи, як адвокат Фрімантл роз’яснює їхні аргументи перед телекамерами.
Як тільки керівник ТУО Везербі ввійшов у кабінет Мела через двері приймальні, то з порога квапливо поцікавився:
— Меле, що це все означає?
— Ми не впевнені, Берте, і поки що не маємо особливо з чим працювати, але є ймовірність, що на борту Рейсу Два є бомба.
Везербі уважно глянув на Таню, але не гаяв часу на запитання, чому вона тут. Він знову повернув погляд на Мела.
— Кажи, що знаєш.
Звертаючись разом до керівника ТУО та Неда Ордвея, Мел підсумував, що наразі відомо або можна припустити: слова митного інспектора Стендіша, якого занепокоїв пасажир, який так стискав дипломат, що Стендішеві — досвідченому спостерігачеві — здалося це підозрілим; встановлення Танею особи чоловіка, Д. О. Ґерреро, або, можливо, Берреро; одкровення працівника у місті про те, що Ґерреро зареєструвався без жодного багажу, окрім маленького дипломата, який уже згадали; те, що Ґерреро купив у аеропорту авіастрахування на суму триста тисяч доларів і що йому на це ледве вистачило грошей, тож здавалося, ніби він відправлявся в подорож за п’ять тисяч миль не тільки без змінного одягу, але й без грошей; і нарешті — можливо, випадково, а можливо, й ні — місіс Інез Ґерреро, єдина бенефіціарка, вказана у страховому полісі її чоловіка, яка блукала терміналом сама не своя.
Поки Мел говорив, до кабінету ввійшов митний інспектор, Гаррі Стендіш, досі в уніформі, а за ним — Банні Воробйофф. Банні йшла непевною ходою, запитально роззираючись навколо на незнайомих людей та оточення. Коли вона осягнула суть того, що Мел говорив, то зблідла і здавалася наляканою.
Не прийшов тільки агент відправлення, який відповідав за посадку на виході номер сорок сім, коли Рейс Два відлетів. Керівник персоналу, з яким Таня поговорила кілька хвилин тому, повідомив, що зміна цього агента закінчилася і він, найімовірніше, поїхав додому. Таня наказала залишити повідомлення, щоб агент зв’язався телефоном, як тільки прибуде. Вона сумнівалася, що щось дасть повернути його сьогодні назад до аеропорту; як мінімум, вона вже знала, що агент не пам’ятає, як Ґерреро сходив на борт. Але хтось інший може захотіти розпитати його по телефону.