— Тут є лікар?
— Так, міс. — Мілтон Компаньйо вже підвівся зі свого сидіння, не чекаючи, що його покличуть. Невисокий чоловік з гострими рисами, який нетерпляче рухався, з бруклінським акцентом, поспішно оглянув усе навколо, усвідомлюючи, що вже наближається колючий мороз, а вітер з шумом проноситься крізь зяючу діру у фюзеляжі. Там, де раніше були туалети і задня кухня-буфет, все перетворилося на хаос обпаленого та закривавленого дерева й металу. Задня частина фюзеляжу внутрішньої частини хвоста була розкрита, кабелі керування та вузли конструкції вивалилися назовні.
Лікар заговорив голосніше, щоб його чули серед шуму вітру та двигунів, який звучав постійно та заглушував усе, оскільки салон більше не був герметичним.
— Раджу перевести якомога більше людей до передньої частини. Не дайте їм замерзнути, наскільки це можливо. Нам знадобляться ковдри для поранених.
Стюардеса із сумнівом промовила:
— Я постараюся якісь знайти. — Багато ковдр, які зберігалися на полицях зверху, винесло геть, разом із додатковим одягом пасажирів та іншими предметами, у вихорі розгерметизації.
Двоє інших медиків з товариства лікаря Компаньйо приєдналися до нього. Один сказав іншій стюардесі:
— Принесіть нам усе спорядження невідкладної допомоги, яке маєте. — Компаньйо — який вже вкляк над Ґвен — був єдиний з трійці, хто мав медичну сумку.
Носити сумку із засобами невідкладної допомоги було однією з особливих рис Мілтона Компаньйо. Так само, як і взяти на себе зараз керівництво, хоча — як лікар загальної практики — він стояв за професійним рангом нижче від двох інших медиків, що спеціалізувалися на хворобах внутрішніх органів.
Мілтон Компаньйо ніколи не забував про свої службові обов’язки. Тридцять п’ять років тому, молодим чоловіком, який уже встиг вибитися вгору з нетрів Нью-Йорка, він почав бізнес у Маленькій Італії в Чикаґо, біля Мілуокі та Ґранд Авеню. Відтоді — як розповідала його дружина, зазвичай з покірністю — він не займався медициною тільки тоді, коли спав. Лікар Компаньйо любив, коли його потребували. Поводився так, ніби професія — це приз, який він виграв і якщо не захищати, то його відберуть. Ніколи не відмовляв у зустрічі з пацієнтом у будь-яку годину доби, завжди погоджувався зайти до хворого, коли викликали. Ніколи не проїздив повз місце аварії, як робили багато його медичних побратимів, боячись позовів щодо лікарської недбалості; завжди зупинявся, виходив з машини та робив, що міг. Він сумлінно продовжував учитися. Та чим більше лікар Компаньйо працював, тим більше він, здавалося, розцвітав. Складалося враження, ніби кожен день він проводить, плануючи залікувати всі світові недуги протягом свого життя, якого не так багато залишалося.
Під час поїздки до Рима — яку він відкладав роками — він хотів відвідати місця народження його батьків. Зі своєю дружиною Мілтон Компаньйо збирався пробути там місяць, а оскільки роки вже не ті, то погодився, що там вони тільки відпочиватимуть. Водночас він передбачав, що десь на півдорозі чи, можливо, в Італії (і немає значення, що за тамтешніми законами у нього може не бути на таке дозволу) він знадобиться. Якщо так, він був готовий. Це й не здивувало його, що він знадобився зараз.
Спочатку він підійшов до Ґвен, яка, вочевидь, мала найсерйозніші поранення. Колегам через плече сказав:
— Займіться іншими.
У вузькому проході лікар перевернув Ґвен і нахилився, щоби перевірити, чи та дихає. Жінка дихала, але слабко й неглибоко. Він погукав стюардесу, з якою перед тим розмовляв:
— Мені потрібен кисень. — Поки дівчина несла переносний балон і маску, Компаньйо перевірив рот Ґвен, чи немає в неї пошкоджень дихальних шляхів; у роті була кров та кілька вибитих зубів, які він витяг; він упевнився, що кровотеча не заважає диханню. Сказав стюардесі: — Тримайте маску в неї над ротом. — Засичав кисень. За хвилину-другу якась частка барви повернулася до обличчя Ґвен, яке до того зберігало зловісний білий колір.
Тим часом він узявся зупиняти кров, яка активно розтікалася по обличчі та грудях. Спритними рухами лікар Компаньйо скористався хірургічним затискачем, щоб затиснути лицеву артерію — найуразливіше місце зовнішнього крововиливу, — та всюди накладав тугі пов’язки. Він уже помітив імовірний перелом ключиці та лівої руки, потім знадобиться накласти шину. З жалем побачив дещо схоже на осколки від вибуху в лівому оці пацієнтки; стосовно правого він не був упевнений.