Мел зупинив машину і вийшов. У тутешній темряві та ізольованості буря здавалася навіть жорсткішою та нестримнішою. На пустельній смузі свистав і завивав вітер. «Якщо сьогодні до нас заявляться вовки, — подумав Мел, — я не здивуюсь».
Якась похмура постать гукнула до нього.
— Це ви містер Патроні?
— Ні, не він. — Мел зрозумів, що йому також доводиться кричати, щоб співрозмовник почув його крізь вітер. — Але Джо Патроні вже в дорозі.
Чоловік, закутаний у парку, з посинілим від холоду обличчям, підійшов ближче.
— Будемо раді побачитися, коли він прибуде. Хоча біс його зна, що Патроні вигадає. Ми вже все спробували, щоб витягти цю хріновину. — Він вказав на літак, що похмуро бовванів за ними. — Результату — нуль.
Мел назвався, а тоді запитав:
— А ви хто?
— Інґрем, сер. Начальник бригади техобслуговування «Аерео-Мехікан». Хоча зараз я волів би мати іншу роботу.
Розмовляючи, двоє чоловіків підійшли ближче до непорушного «Боїнга-707», інстинктивно шукаючи укриття під крилами та фюзеляжем, що бовваніли зверху. Під здоровенним черевом літака ритмічно кліпало червоне аварійне світло. В його відблиску Мел бачив глибоко вгрузлі в болото колеса. На злітно-посадковій смузі й руліжній доріжці, що примикала до неї, ніби знервовані родичі, зібралася сила-силенна вантажівок та машин обслуговування, включно з паливозаправником, багажною машиною, поштовим фургоном, двома службовими автобусами й генератором на колесах, який оглушливо гурчав.
Мел щільніше закутався в комір пальта.
— Нам потрібна ця смуга якнайшвидше — сьогодні. Що ви вже встигли зробити?
За останні дві години, повідомив Інґрем, з терміналу прикотили старомодні авіаційні трапи, які вручну підсунули до літака, щоби по них вивести пасажирів. То була повільна й підступна робота, бо сходинки одразу ж замерзали. Одну літню жінку знесли на руках двоє механіків. Закутаних у ковдри дітей передавали з рук у руки. Тепер пасажирів не було — вони поїхали автобусами, разом зі стюардесами та бортінженером. Командир і другий пілот залишилися.
— Відколи пасажири покинули борт — ви намагалися зрушити літак?
Начальник бригади ствердно кивнув.
— Двічі запускали двигуни. Командир витискав з нього, що міг. Та нічого не змінилося. Здається, літак загруз іще глибше.
— І яка ситуація зараз?
— Ми знімаємо інший баласт, сподіваємося, це допоможе. Більшу частину пального, — додав Інґрем, — висмоктали до цистерн — а воно становило значну частину маси літака, бо баки були вщерть заповнені перед зльотом. Багажний та вантажний відсіки в череві літака спорожнили. Поштовий фургон забрав мішки з поштою.
Мел кивнув. Пошта, наскільки він знав, усе одно вирушить за місцем призначення. Поштовий відділ аеропорту щохвилини перевіряв розклади авіакомпаній. Вони точно знали, де їхні мішки з поштою, тож, якщо виникала затримка, співробітники швидко перекидали їх з одного літака на інший. Пошта з нерухомого літака принаймні буде в кращому становищі, ніж пасажири. Не більш ніж через пів години вона відправиться на інший рейс, за необхідності, непрямим шляхом.
Мел спитав:
— Вам ще щось потрібно?
— Ні, сер — поки всього вдосталь. У мене тут більша частина нашої бригади з «Аерео-Мехікан» — близько десятка людей. Зараз половина з них відмерзають в одному з автобусів. Патроні, можливо, знадобиться більше людей, залежно від того, які в нього будуть ідеї. — Інґрем обернувся, понуро розглядаючи нерухомий літак. — Але якщо хочете знати, це буде довга робота, нам потрібні важкі крани, домкрати і, можливо, пневматичні мішки, щоб підняти крила. На більшу частину цього всього нам доведеться чекати до завтра. А сама робота може забрати весь день.
Мел різко відповів:
— Ні, це не може забрати весь день ні завтра, ні навіть сьогодні. Смугу треба звільнити… — Він раптово замовк, здригнувшись від неочікуваного тону, який вразив його самого. Різкість була непередбачуваною, майже страхітливою.
Мел знову здригнувся. Про що він говорив? Запевнив себе: то все погода — жорсткий, лютий вітер, що гуляв по аеропорту, розкидаючи густий сніг. Дивно, але відтоді, як він вийшов з машини, його тіло мало би призвичаїтися до холоду.
З протилежного боку льотного поля долинало рокотіння реактивних двигунів. Воно досягло крещендо, а тоді затихло, коли рейс здійнявся в повітря. За ним ще один і ще. Там все було гаразд.
А тут?
Чи не так? На якусь мить у нього з’явилося передчуття. Натяк, не більше; інтуїція; дух наближення серйознішої проблеми. Йому, звісно, варто ігнорувати це; імпульсам та передчуттям не місце в житті прагматика. Тільки одного разу, дуже давно, він переживав таке ж відчуття — впевненість у тому, як нагромаджуються події, як вони призводять до фатального, непередбачуваного кінця. Мел пам’ятав той кінець, який не зміг відвернути… ніяк.