Командир Вернон Демерест відступив від серванта, який був відчинив, та протяжно, низько свиснув.
Він досі перебував на кухні квартири Ґвен Мейген у Провулку стюардес. Ґвен ще не вийшла з душу, тож він тим часом приготував чай, як вона й запропонувала. Відчинив дверцята серванта, щоб знайти там чашки та блюдця.
Перед ним з’явилися чотири тісно напакованих полиці з пляшками. То були маленькі пляшечки з алкоголем місткістю півтори унції, які авіакомпанії подають пасажирам під час польоту. Більшість пляшечок мали маленькі етикетки авіакомпанії над брендовою етикеткою, і всі були невідкорковані. Швидко підрахувавши, Демерест прикинув, що їх тут близько трьох сотень.
Він і раніше бачив алкоголь авіакомпаній у квартирах стюардес, але так багато — ніколи.
— Ми ще трохи припасли в спальні, — весело озвалася позаду Ґвен. — Приберігаємо їх для вечірки. Думаю, вже достатньо, чи не так?
Вона тихо зайшла на кухню, й він обернувся. Як і завжди, з самого початку їхнього роману, перший погляд на Ґвен чарував і бадьорив.
Демересту ніколи не бракувало впевненості з жінками, але в такі незвичні моменти його не покидало п’янке відчуття подиву, що він ніколи й не володів Ґвен. На ній була акуратна уніформна спідниця та блузка, тому вона здавалася молодшою, ніж насправді. Жваве обличчя з високими вилицями було підняте догори, а густе чорне волосся виблискувало під кухонним світлом. У глибоких темних очах Ґвен читалося веселе, щире схвалення.
— Можеш мене міцно цілувати, — сказала вона. — Я ще не намалювалася.
Він усміхнувся, її чистий, мелодійний англійський акцент знову захопив його. Як і дівчатам з верхівки суспільства, випускницям британських приватних шкіл, Ґвен вдавалося зберегти все найкраще в англійській інтонації та уникати найгіршого. Інколи Вернон Демерест заохочував Ґвен просто говорити, лише заради задоволення, яке приносив її голос.
Та зараз, у тиші, вони міцно пригорнулися одне до одного, її губи жваво відповіли на його поцілунок.
Десь за хвилину Ґвен відхилилася.
— Ні! — дзвінко наполягла вона. — Ні, Верноне, любий. Не тут.
— Чому ні? Часу в нас удосталь. — У голосі Демереста вчувалася нетямність, груба нетерплячість.
— Тому що я ж казала тобі — нам треба поговорити, і ми не матимемо часу на те й те. — Ґвен поправила блузку.
— Бляха! — буркнув він. — Ти мене вже розігріла, а тоді… Та нехай, гаразд; дотерплю до Неаполя. — Він поцілував її ніжніше. — Дорогою до Європи думатимеш, як я там сиджу в кабіні та повільно гріюся.
— А потім знову в мене закипиш. Обіцяю. — Вона засміялася, близько схилилася до нього, а тоді провела довгими тонкими пальцями по його волоссі, обличчі.
Він простогнав.
— Господи! Ти вже зараз це робиш.
— Тоді досить. — Ґвен взяла його руки, що оповивали її талію, та рішуче відвела. Відвернувшись, вона потягнулася, щоб зачинити сервант, який він був розглядав.
— Агов, хвилиночку. А як щодо цього всього? — Демерест вказав на мініатюрні пляшечки алкоголю з етикетками авіакомпаній.
— Цього? — Ґвен обвела поглядом чотири напхом напхані полички, звела дугою брови, а тоді перемкнулася на вираз враженої невинності. — То просто маленькі залишки, від яких відмовилися пасажири. Ви, командире, сер, звісно ж, не донесете на мене за те, що я приберегла собі рештки.
Він скептично кинув:
— Так багато?
— Звісно. — Ґвен взяла пляшечку джину «Біфітер», відставила її та розглянула віскі «Канадіан Клаб». — Чого в авіакомпаній не відбереш, то це того, що вони завжди купують найкращі марки. Хочеш одну зараз?
Демерест похитав головою.
— Сама знаєш.
— Та знаю, але не треба так несхвально говорити.
— Просто не хочу, щоб тебе зловили.
— Нікого ще не зловили, і майже всі так роблять. Слухай — кожен пасажир першого класу має право на дві такі пляшечки, але деякі беруть собі тільки одну, а є й такі, яким жодна не потрібна.
— За приписами ти мусиш повернути решту.
— Ой, та заради Бога! Так ми й робимо — кілька штук, для годиться, але решту ми з дівчатами ділимо між собою. Те саме і з вином, що залишається. — Ґвен захихотіла. — Дуже любимо пасажирів, які просять ще вина під кінець польоту. Тоді нам можна офіційно відкоркувати нову пляшку, наповнити один бокал…
— Я знаю. І решту забрати з собою?
— Хочеш подивитися? — Ґвен відчинила ще одні дверцята серванта. Всередині було з десяток пляшок з вином.
Демерест вишкірився.
— Чорти б мене вхопили.
— Це не все моє. Ми зі співмешканкою та ще однією дівчиною, що живе по сусідству, зберігаємо для вечірки, яку ми запланували. — Вона взяла його за руку. — Ти ж прийдеш, правда?