Інколи сон видозмінювався. Ось Кіт намагається наблизитися до індикатора, вхопити навушники Джорджа Воллеса й передати попередження, кінцівки ж опираються й рухаються так повільно, ніби повітря навколо складається з грузького мулу. Його мозок шалено попереджав: якби тільки він міг рухатися вільно, трагедію можна було б відвернути… Хоча тіло напружувалося і боролось, він завжди досягав своєї цілі запізно. Інколи діставав навушники, але зраджував голос. Знав, якби міг вимовляти слова — попередження б вистачило. Розум шаленів, легені та гортань стискало, але з рота не вилітало жодного звуку.
Але навіть у цих варіаціях сон завжди закінчувався однаково — радіопередачею з «Біч Бонанзи», яку він стільки разів чув під час розслідування, коли запис відтворювали на плівці. А опісля, доки Наталі спала поруч, Кіт лежав без сну, згадував, жадав неможливого — змінити те, що сталося. А ще пізніше він опирався сну, аби знову не переживати кошмару.
І в ті моменти нічної самотності совість нагадувала йому про вкрадені, намарно витрачені хвилини у вбиральні ЦКПР; вирішальні хвилини, коли він міг та мусив повернутися до роботи, але через лінощі й зацикленість на собі не зробив цього. Кіт знав — на відміну від інших, — що насправді відповідальність за трагічну смерть Редфернів лежить на ньому, а не Перрі Янті. Перрі став другорядною офірою, технічною жертвою. Перрі був Кітовим другом, довірився Кітові того дня, що той поведе себе сумлінно, повернеться в зал настільки швидко, наскільки зможе. Але Кіт, знаючи, що його друг працює за двох, усвідомлюючи додатковий тиск на нього, затримався вдвічі на довше, ніж потрібно було, підвів Перрі; тож врешті-решт Перрі Янта звинуватили й визнали винним замість Кіта.
Замість Кіта Перрі став жертовним ягням.
Але Перрі, хоч як його важко обманули, досі був живий. Загинула сім’я Редфернів. Загинула, бо Кіт літав думками десь-інде, гаяв час на сонечку, покинувши не зовсім досвідченого стажиста надовго з обов’язками, які мусив виконувати сам і з якими він впорався б набагато краще. Жодних сумнівів не було в тому, що якби він повернувся швидше, то помітив би появу «Ті-33» задовго до того, як той наблизився до літака Редфернів. Доказом цьому було те, що він справді помітив його, коли повернувся, але надто пізно, аби щось змінити.
Без кінця… знову й знову в нічній темряві… ніби приречений на долю Сізіфа… мозок Кіта продовжував працювати, самобичуватися, сповнений скорботи, докорів сумління. Зрештою він засинав від виснаження, та зазвичай знову снився той сон, і він прокидався.
Вдень, як і вночі, пам’ять про Редфернів не полишала Кіта. Ірвінґ Редферн, його дружина, їхні діти — хоча Кіт ніколи їх не бачив — переслідували його. Те, що власні діти Кіта, Браян і Тео — живі та здорові, здавалося особистим докором. Те, що Кіт сам живе і дихає, він вважав за звинувачення.
Вплив безсонних ночей, безлад у голові далися взнаки на роботі. Реакції сповільнилися, рішення сповнились вагань. Кілька разів у зв’язку з напругою Кіт «губив обстановку», тож іншим доводилося допомагати. Зрештою він зрозумів, що перебуває під прискіпливим наглядом. Його керівники, які з досвіду знали, що може трапитися, певною мірою очікували якихось ознак стресу.
За цим ішли неформальні, дружні розмови в кабінетах вищого керівництва, які не давали нічого. Пізніше за порадою з Вашинґтона та за згодою Кіта його перевели зі Східного узбережжя на Середній Захід — в аеропорт Лінкольна, на службу в диспетчерській вежі. Чиновники гадали, що зміна середовища матиме цілющий вплив. Звісно, вони враховували, що старший брат Кіта, Мел — генеральний директор в аеропорту Лінкольна; можливо, Мел Бейкерсфелд позитивно вплине на меншого брата. Наталі, якій подобався Меріленд, переїхала без будь-яких нарікань.
Але цей план не спрацював.
Відчуття провини не покидало Кіта; як і кошмари, що ставали дедалі частішими та міняли сценарій, хоча й завжди трималися тієї ж простої канви. Він спав тільки за допомоги барбітуратів, які йому виписав лікар, друг Мела.
Мел частково розумів, у чому проблема його брата, хоча не повністю; Кіт досі ні з ким не ділився про проведені перед вікном у вбиральні хвилини. З часом, бачачи, що Кітів стан погіршується, Мел закликав його звернутися до психіатра, але Кіт відмовився. Його міркування було простим. Навіщо йому шукати якоїсь панацеї, якоїсь ритуальної тарабарщини, щоб ізолювати свою провину, коли ця провина реальна й ніщо ні на землі, ні на небі, ні в клінічній психіатрії не може її змінити?