Кітова зневіра чимраз глибшала, допоки навіть гнучка натура Наталі не почала повставати проти його похмурого настрою. Знаючи, що він погано спить, Наталі й гадки не мала про його сновидіння. Одного разу гнівно й нетерпляче вона поцікавилася: «Нам що, до кінця життя тепер ходити в жалобі? Ніколи більше не веселитися, не сміятися, як раніше? Якщо ти плануєш продовжувати в тому ж дусі, то мусиш зрозуміти одне — я не збираюся і не дозволю Браяну з Тео рости в таких нестерпних умовах».
Коли Кіт не відповів, Наталі продовжила: «Я вже казала тобі раніше: наші життя, шлюб, діти важливіші, ніж твоя робота. Якщо ти більше не можеш працювати — та й для чого тобі це, якщо та робота така виснажлива? — тоді звільнися, знайди щось інше. Я знаю, що ти завжди кажеш: буде менше грошей; пенсія піде на вітер. Але ми якось викрутимося. Я візьму на себе всі труднощі, якими ти мене навантажиш, Кіте Бейкерсфелд, і, можливо, трохи жалітимусь, але небагато, бо будь-який варіант буде кращим, ніж те, що в нас є зараз». Вона вже мало не плакала, проте змогла взяти себе в руки: «Попереджаю, я більше так не можу. Якщо збираєшся продовжувати в тому ж дусі, можливо, тобі доведеться робити це самому».
То було вперше, коли Наталі натякнула на можливість того, що їхній шлюб може розпастися. Також тоді вперше Кіт задумався про самогубство.
Пізніше ця думка стала його ідеєю-фікс.
Двері темної роздягальні відчинилися. Клацнув вимикач. Кіт знову опинився в диспетчерській вежі аеропорту Лінкольна, кліпаючи від сліпучого світла зверху.
Інший авіадиспетчер, у якого почалася перерва, саме зайшов досередини. Кіт поклав сандвічі, яких так і не торкнувся, у свою шафку, зачинив її й попрямував назад до диспетчерського залу. Той інший чоловік провів його зацікавленим поглядом. Обоє не сказали ні слова.
Кіт задумався, чи кризова ситуація з «КейСі-135» Повітряних сил, у якого не працював радіозв’язок, вже закінчилась. Були шанси, що так; що літак разом з усім екіпажем безпечно приземлився. Він сподівався на це. Сподівався, що хоч у когось станеться щось хороше в таку ніч.
Коли він заходив усередину, то торкнувся ключа від кімнати в «О’Гейґан Інн» у кишені, просто щоби перевірити, чи той на місці. Скоро ключ йому знадобиться.
4
Минула майже година, відколи Таня Лівінґстон покинула Мела Бейкерсфелда в центральному вестибюлі головного терміналу. Навіть зараз, коли її думки займали інші події, вона згадала, як їхні руки торкнулися в ліфті, тон, яким він промовив: «Так я матиму причину ще раз сьогодні з тобою побачитись».
Таня дуже сподівалася, що Мел також це пам’ятає і — хоча вона знала, що він мусить їхати в центр, — викроїть хвилину, щоб перед тим заскочити.
«Причина», про яку говорив Мел — так, ніби вона була комусь потрібна, — полягала в повідомленні, яке Таня одержала ще в кав’ярні. «Безбілетниця на Рейсі 80», — як сказав їй працівник «Транс Америки». «Вони викликають вас», і «з того, що я чув, у нас там просто цяця».
Як виявилося, той працівник мав рацію.
Таня знову опинилась у невеликій кімнаті для відпочинку за стійками реєстрації «Транс Америки», де перед тим цього вечора вона заспокоювала зажурену молоду касирку Петсі Сміт. Зараз замість Петсі тут сиділа мініатюрна старенька з Сан-Дієґо.
— Ви вже раніше це робили, — почала Таня. — Правда ж?
— О, так, золотко. Кілька разів бувало.
Маленька старушенція сиділа зручно й розслаблено, елегантно склавши руки на колінах, а між пальців проглядав пучок мереживної хустинки. Вона була вдягнена у все чорне, старомодну блузку з високим коміром і скидалася на чиюсь прабабусю, що поспішає до церкви. Натомість її спіймали на тому, що вона незаконно перебувала на літаку, без квитка, між Лос-Анджелесом і Нью-Йорком.
Безбілетники, як пам’ятала Таня з того, що колись читала, траплялися ще в 700 році до нашої ери на кораблях фінікійців, якими кишіло східне Середземномор’я. В той час покаранням для тих, кого ловили, була болюча смерть — дорослим «зайцям» випускали кишки, а дітей спалювали живцем на жертовному вогні.
Відтоді покарання послабилися, але безбілетники не щезли.
Таня загадувалася, чи хтось, поза обмеженим колом працівників авіакомпаній, усвідомлює, наскільки масовою є «заяча епідемія», відколи з’явились реактивні літаки і наплив у пасажирській авіації збільшився. Мабуть, ні. Авіакомпанії важко працювали, щоб тримати ситуацію в таємниці, боячись, що, як тільки це стане відомо масам, контингент безбілетників стане ще більшим. Деякі люди усвідомлювали, наскільки все легко, і однією з таких була ця маленька бабка-кульбабка з Сан-Дієґо.