Він уже хотів взятися пояснювати, що серця не в колінах, про пульс, артерії та вени, але затим передумав. На це все буде ще вдосталь часу. Доки ти відчуваєш своє серце — де б воно не було, — все інше не має значення. Ліббі мала інстинкт до посутніх речей; інколи йому здавалося, що вона просто тягнеться своїми долоньками та збирає зірки істини.
— На добраніч, татку.
— На добраніч, дорогенька.
Мел досі не був певний, чому подзвонив, та опісля відчув себе вже краще.
Стосовно Сінді, то якщо вона вже вирішує щось зробити, так зазвичай і чинить, отже, скоріш за все, таки заявиться в аеропорт. І, можливо, вона має рацію. Були основні речі, які їм потрібно вирішити, а саме, чи та порожня шкарлупа, що залишилася від їхнього шлюбу, мусить продовжувати існувати лишень заради дітей, чи ні. Тут у них принаймні буде якась приватність, поза вухами Роберти й Ліббі, які й без того надто багато всього наслухалися під час їхніх попередніх сварок.
Зараз Мел нічого особливого робити не мусив, окрім як бути на зв’язку. Він вийшов зі свого кабінету на адміністративні антресолі, кинув погляд униз, на невпинну галасливу активність залу головного терміналу.
Зовсім скоро, через кілька років, подумав Мел, зали аеропортів зміняться до непізнаваності. Потрібно щось чимскоріш зробити, змінити теперішню неефективну схему того, як люди сідають на літаки та сходять з них. Просто виходити на борт та сходити з нього, кожен окремо, це надто незручно й повільно. З роками окремі літаки коштують все більше й більше мільйонів доларів; водночас вартість їх простою на землі без роботи зростає ще більше. Дизайнери повітряних суден, планувальники авіатрас намагалися організувати все так, щоби було більше льотних годин, які дають прибуток, але менше годин на землі, які не дають нічого.
У процесі підготовки були вже плани «людських контейнерів», що базуються на схемах «іґлу» компанії «Американ Ейрлайн», які використовуються для попереднього завантаження авіавантажів. Більшість інших авіакомпаній мали свої варіанти системи іґлу.
Вантажні іґлу — це окремі відсіки, які завдяки своїй формі щільно входять у фюзеляж реактивного літака. Кожне іґлу заповнювали вантажем певної форми й розмірів, а потім їх можна було підняти на рівень фюзеляжу й помістити в літак за лічені хвилини. На відміну від звичайних пасажирських літаків, внутрішня частина реактивного вантажного судна зовсім порожня. Зараз, коли суто вантажний літак прибував до вантажного терміналу аеропорту, іґлу, що були в літаку, розвантажувалися, а натомість всередину поміщали нові, для наступного польоту. І це все можна було зробити з мінімальними втратами часу й зусиль.
«Людські контейнери» будуть адаптацією тієї ж ідеї, і Мел уже бачив креслення. Вони міститимуть невеликі комфортні пасажирські відсіки з сидіннями, до яких пасажири заходитимуть зі стійок реєстрації аеропорту. Потім ці контейнери переноситимуться конвеєрними лініями — схожими на теперішні багажні конвеєрні системи, що ведуть до місць стоянки на льотному полі. Доки люди сидітимуть всередині, контейнери помістять в літак, який прибув кілька хвилин тому, але вже відвантажив свій людський контейнер із новоприбулими пасажирами.
Коли контейнери завантажать та припасують, їхні вікна будуть на рівні ілюмінаторів у фюзеляжі. Двері в кінці кожного контейнера відкидатимуться, щоб стюардеси та пасажири могли проходити до інших відсіків. Кухні-буфети зі свіжою їжею й новою зміною стюардесам будуть завантажені в окремі контейнери.
Вдосконалення системи дозволить з часом завантажувати контейнери в місті, а також дозволить пересадку з рейсу одного авіаперевізника на рейс іншого так, що пасажирам навіть не доведеться підводитися з місць.
Подібним концептом був «небесний зал очікування», який уже розробляли в Лос-Анджелесі. Кожен зал, що поміщатиме сорок пасажирів, буде напівавтобусом-напівгелікоптером. Дорогами місцевого значення, околицями або центральними вулицями міста він пересуватиметься власним ходом, а на місцевій вертолітній станції його перетворюватимуть на контейнер під великим гелікоптером — який переноситиме цей відсік до аеропорту або від нього.
І ці речі колись стануть реальністю, думав Мел Бейкерсфелд. Або якщо не саме в такому вигляді, то з’явиться щось подібне, і то скоро. Неймовірною для тих, хто працює в авіаційному середовищі, була швидкість, з якою фантастичні мрії стають реальністю.
Несподіваний вигук із залу внизу обірвав його думки.
— Гей, Бейкерсфелде! Чуєш там?!
Мел пробігся очима по натовпу, шукаючи джерело голосу. Знайти його було важче, оскільки близько п’ятдесяти облич, зацікавлених, кого це покликали, синхронно підвелися вгору. За мить він знайшов крикуна. То був Іґен Джефферс, високий, худорлявий афроамериканець у світло-бежевих слаксах і сорочці на короткий рукав. Його жилава коричнева рука подала квапливий жест.