Запанувала тиша, а тоді керівник «Ейвісу» зітхнув.
— Ну от чому ви, хлопці, завжди хочете придушити маленьке чесне сприяння продажам?
— Здебільшого тому, що ми злі та вперті. Але вміємо стояти на своєму. Пам’ятаєш ту умову контракту? Будь-яку зміну робочої площі потрібно заздалегідь узгодити з керівництвом аеропорту. А потім ще одну, яка стосується незазіхання на бізнес інших орендарів.
— Я зрозумів, — сказав Кінґслі. — Іґен Джефферс настукав.
— Скажімо так: він не тішиться з цього приводу.
— Добре, ти виграв. Я скажу своїм людям, щоб забрали ту херню. Це ніяк не почекає?
— Не почекає, — відповів Мел. — Ще маєш пів години.
— Ну ти й мудак.
Але він почув, як працівник «Ейвісу» прогиготів, кладучи слухавку. Іґен Джефферс схвально кивнув, досі шкірячись своєю широченною усмішкою. Мел роздумував: я дружелюбний веселий керівник аеропорту; всі навколо мене тішаться. Якби ж він міг так тішити себе самого.
— Чудово ти все розрулив, Бейкерсфелде, — сказав Джефферс. — Лиш пильнуй, аби такого знов не було. — Зі сліпучою усмішкою він діловито поквапився до ескалатора, що їхав угору.
Мел потягнувся за ним повільніше. На рівні головного залу, у касах «Транс Америки», хаотичний натовп скупчився навколо табличок:
Спеціальна реєстрація
Рейс Два — «Золота Каравела»
до Рима, прямий.
Таня Лівінґстон неподалік жваво говорила з групою пасажирів. Вона подала знак Мелові, а за кілька секунд підійшла до нього.
— Мені не можна відволікатися. Я тут як у божевільні. Гадала, ти поїдеш у центр.
— Плани змінилися, — відповів Мел. — До речі, я думав, у тебе закінчилася зміна.
— Керівник ТУО попросив залишитися. Ми намагаємося відправити «Золоту Каравелу» вчасно. Це ніби питання престижу, але, вважаю, справа в тому, що командир Демерест не любить, коли його щось затримує.
— Ти упереджена, — вишкірився Мел. — Хоча я й сам іноді таким грішу.
Таня вказала на підвищення, вздовж якого тягнулася кругла каса, всього за кілька ярдів від них.
— Це ж через це ти зі своїм шваґром так посварився; тому командир Демерест тебе так не любить. Правда?
Таня показувала на точку продажу страхування. Близько десятка людей з’юрмилися навколо круглої каси, більшість заповнювали бланки заяв на оформлення авіастрахування. За касами сиділи й виписували поліси двоє привабливих дівчат, одна з яких була неймовірної краси повногруда білявка.
— Так, — підтвердив Мел, — переважно проблема полягала в цьому — принаймні останнім часом. Вернон та МАП думають, що нам варто заборонити каси страхування в усіх аеропортах, а також автомати продажу страхування. Я з цим не згоден. Ми обоє сварилися через це перед комісією з питань аеропорту. Вернону не сподобалось, та й досі не подобається те, що я переміг.
— Я чула. — Таня уважно поглянула на нього. — Дехто з наших не погоджується з тобою. Ми вважаємо, що командир Демерест має рацію.
Мел похитав головою.
— Тоді ми розходимося в поглядах. Я вже багато разів говорив про це, аргументи Вернона просто не мають сенсу.
Вони так само не мали сенсу — на думку Мела — місяць тому в аеропорту Лінкольна, коли Вернон Демерест з’явився перед засіданням комісії. Вернон попросив слова та представляв МАП, яка веде кампанію за заборону кас продажу страхування в усіх аеропортах.
Мел чітко пам’ятав деталі зібрання.
То було звичайне засідання комісії з питань аеропорту, в середу зранку в залі засідань. Були присутні всі п’ятеро членів: місіс Мілдред Екермен, приваблива чорнява домогосподарка, яка, за чутками, була коханкою мера і саме тому обіймала цю посаду; а також її четверо колег-чоловіків — університетський професор, що був головою комісії, два місцевих бізнесмени та профспілковий чиновник у відставці.
Комісія засідала в оббитій червоним деревом кімнаті на антресольному поверсі терміналу. З одного боку, на підвищеній платформі, в шкіряних кріслах з відкидною спинкою, за гарним овальним столом сиділи члени комісії. Нижче стояв другий стіл, не такий вишуканий. За ним сидів Мел Бейкерсфелд, з обох боків оточений своїми керівниками відділів. Збоку стояв стіл для преси, а позаду — місце для публіки, оскільки засідання комісії були номінально відкритими. Місце для публіки рідко було зайняте.
Того дня єдиною сторонньою людиною, окрім членів комісії та персоналу, був командир Вернон Демерест, охайно зодягнений в уніформу «Транс Америки», на якій виблискували чотири золоті смуги, що свідчили про його звання. Він в очікуванні сидів у публічній секції, а на двох кріслах поблизу лежали книжки та папери. Комісія з ввічливості запросила командира Демереста першим до слова, перед вирішенням звичних справ.