— Генику! Яким вітром, брате?!
— Попутним, — високий стрункий брюнет у сірому костюмі та при краватці, незважаючи на куряву, що здіймалася в повітря з кожним його кроком і товстим шаром осідала на чорних лакованих черевиках, швидко перетнув вулицю і обійняв сестру. Яна втішено зітхнула і відсторонилася, щоб як слід роздивитися Євгена.
— Давно не бачилися. Цвітеш і пахнеш.
— Дякую, сестричко. На жаль, не можу повернути тобі комплімент. Ти виглядаєш змученою, — Геник, в миру — Євген Васильович Горенко, власник і директор юридичної компанії «Консул», стягнув із плеча Яни сумку, вдав, що зважує її на правиці, крекнув і застогнав, імітуючи жах та надзвичайне перенапруження. — Як завжди, повна торба інформації?
— Авжеж. А що вдієш? Ми тут інтернетами не балувані, — огризнулася Яна, радше за звичкою, ніж зі зла. Євген кивнув.
— Знаю. Але це ще півбіди. Ти нічим не балувана, ось що мене хвилює. Припадаєш тут порохом, як моє взуття. Коли помреш, тобі й могили копати не доведеться. Досить буде поставити пам’ятник на той горбик утрамбованого пилу, що якраз встигне утворитися над тобою до того часу.
— Спасибі за турботу, — сухо промовила Яна. — Мені лише двадцять вісім, так що почекай із горбиком, добре?
— Тобі вже двадцять вісім, — не відставав Геник. — Уже. А чого ти наразі досягла? Що ти маєш? Ані подруг, ані чоловіка, не кажучи вже про престижну роботу чи гроші. Жодних перспектив. Це життя, по-твоєму?
— Ні, звичайно, — Яна сплеснула руками, — це у тебе життя! Маститі клієнти, важливі угоди, дорогі іномарки, віскі, сигари, дівчата-моделі — а я так, випадково народилася. Суцільне непорозуміння, та й годі.
Від почутого Євген аж зупинився.
— Я ніколи не думав так про тебе.
— Я знаю, — Яна пом’якшала. — Знаю. Ти єдиний з усієї родини ніколи не ставився до мене, як до упослідженої. Але завжди вперто ліз у моє життя.
— Ну, інакше не був би я юристом… Та й взагалі — це все заради твого ж добра, сестро, — Геник поновив рух, кваплячись за Яною. — Ти варта куди більшого, ніж животіння у шкільній бібліотеці за три копійки так званої зарплатні та самотні вечори з книжками в обнімку. Ти ж у мене гарненька, начитана, розумна. У самому Києві вчилася! Ні, щоб там і залишитися, якось долю свою влаштувати… Чого ти сюди повернулася?
— Я люблю книги. Дуже. Невже це так важко зрозуміти? Що ж до решти… Смерть бабусі можна вважати поважною причиною для повернення, як гадаєш? — дівчина вдала, що сердиться, хоча жодного гніву не відчувала. Цю розмову і всі її можливі варіації Яна встигла вивчити назубок. — А відсутність житла у столиці та наявність його тут?
— Це житло?! Не сміши мене! Однокімнатна квартирка чи, радше, комірчина татуся Карло, без жодних вигод, на околиці містечка, саме містечко теж така периферія, аж далі нікуди, і ти вважаєш, що добре влаштувалася? — непідробно обурився Євген.
— Саме так. Очевидне-неймовірне. Люди не лише в містах-мільйонниках мешкають, мій балакучий брате. Я щаслива тим, що маю. Якби не ця, як ти кажеш, комірчина, що мені бабця заповіла, царство їй небесне, що б я робила? Де б жила? І чого ж ти, повідай, зі свого такого розпрекрасного обласного центру їздиш до Квітневого ледве не щотижня? Що тебе жене сюди, га? Там у тебе квартира з вигодами, п’ятикімнатна, так? А ти навіщось тут дачу будуєш… Парадокс? Як, до речі, там справи йдуть? Скоро новосілля?
— Скоро, скоро, баки мені не забивай! Матимеш запрошення, — Геник замислився над аргументами сестри, але за хвильку оговтався. — Ні, ну повітрям тут подихати, відпочити день-другий — це святе, я ж нічого не кажу. Але жити тут постійно? — він зробив кумедну міну. — Тут, де мухи від нудьги мруть? Де на збиту машиною курку некролог у районній газеті друкують? Тут же геть нічого не трапляється! Саме слово «новина» — лайка. Ті, хто у голові більше однієї клепки мали, всі давно звідси поїхали! А у школі твоїй працюють лише пошлюблені пенсіонери!
— Та далася тобі моя школа! Це ж не клуб знайомств. Краще скажи, як там Віка і Ліда? У них усе гаразд?
— Та що з ними станеться? — при згадці про своїх рідних сестер Євген скривився вже непідробно. — А чому ти питаєш? Скучила?
— Неймовірно. Мене так давно ніхто синьою панчохою не обзивав… Ніхто не фиркав услід, критикуючи мій одяг… Просто ностальгія замучила. Заміж мадами ще не повиходили?
За відповідь слугувала ще одна красномовна гримаса.
— Три дівки у мене на відданні, — поскаржився Геник невідомо кому, коли вони з Яною перетнули крихітний парк відпочинку із давно поламаними ослонами та рипучими покрученими гойдалками і підійшли до триповерхового будинку, де й було обурливе, як на вишуканий Євгенів смак, сестрине житло. — І жодна не бажає віддаватись. Усе принців собі шукають!