Сміючись, Ігор відіпхнув від себе пса. Найменше він хотів дарувати Яні пожовані троянди.
— Люба, ти вдома?
— Так. Прийшла десь з годину тому, — Яна визирнула з вітальні, підійшла до чоловіка, цмокнула його у щоку і здивовано запитала:
— Хто це тебе вже цілував?
— Здогадайся з трьох разів.
— Вінні, розбишако, твоя робота?..
Пес відвернувся і замахав хвостом, усім своїм виглядом показуючи, що він не розуміє, про що йдеться. Чорні очі були такими печальними, які бувають тільки у поранених: подивіться, мовляв, як на мене бідного, увесь час зводять наклепи.
Цілуючи дружину, Ігор віддав Яні квіти і мовив, — Вітаю з річницею, люба.
— Дякую. Я накрила на стіл. Як пройшов твій день?
— Ти справді хочеш це знати?
— Ну, — Яна засміялася, на її щоках заграли чарівні ямочки, — як інакше я переконаюся, що ти фахівець, справжній банкір, а не який-небудь полковник у відставці?..
— А навіщо тобі ця певність?
— Та й справді. О, загадала, я тут мала трохи вільного часу і подумала, що можу порадитися з тобою щодо облігацій державного займу.
— Будь-коли, — посміхнувся й Ігор. — А що у тебе в школі?
— Усе чудово. Готуємося до нового навчального року. Підручники отримали… — Яна усміхнулася, — ти справді хочеш це знати?
— Помираю від бажання.
Яна погрозила Ігореві пальчиком.
Стіл, дбайливо накритий Яною, прогинався від різноманітних страв. Поміж порцеляни стояли срібні канделябри зі свічками та кришталеві келихи, наповнені вином. Почесне місце у центрі займав вишневий пиріг зі збитими вершками. Ігор побачив його відразу, щойно увійшов, уже перебраний в домашнє. Усміхнувся і зауважив:
— Той самий пиріг…
— Той самий… Сідай. Що тобі покласти? Налий вина. — З любов’ю у голосі господарювала Яна.
— Прошу, — слухняно виконував накази чоловік.
— Ти читав останнє число газети «Проспект»?
— Я не читаю жодне число цих проспектів. А що?..
— Та нічого, я так спитала.
— Стид родині, Яно Миколаївно, — жартома обурився Ігор. — Ви берете до своїх ніжних ручок цю макулатуру?! Та у той листок навіть оселедця загорнути не можна, бідна риба відразу здохне!
Вінні, що просочився до вітальні, гавкнув на знак підтвердження.
— Взагалі-то я з тобою згодна. З вами обома, — Яна значуще зиркнула на пса. — Але… знаєш, позавчора там надрукували замітку про нашу Вікторію.
— Дякувати небу, Вікторія — не наша, і ніколи не була такою. А замітка велика?
— Ні. Що називається, три рядки…
— І що ж пишуть про цей білявий нулик, що небезуспішно маскується під світську левицю, гранд-даму, чи як її там?
Яна помовчала, а потім урочисто промовила:
— Це щодо її шлюбу з італійським графом…
— Я навіть не чув, що вона вийшла заміж, — здивувався Ігор. — Цей граф що, очолює італійську спілку сліпих?
— Ні, навряд чи. Судячи з усього, зовнішність Віки була основою його вибору.
— Ну й що сталося? Пані супермодель спала з лиця?
— Ні. Але граф — його звуть Луїджі — розлучився з нею!
Ігор пильніше глянув на Яну.
— Мені здається, чи ти зловтішаєшся?..
— Ну що ти, ні, я б ніколи… — але Яна зупинилася, задумалася а далі додала, — а знаєш, так, зловтішаюся… Розумію, що не треба. Але як там сказано «я людина, і ніщо людське мені не чуже».
— А причина розлучення?
— Не зійшлися характерами.
— Це для журналістів. Хоча згоден, зійтися характером із Вітою може хіба Франкенштейн. Цікаво, що ж там трапилося насправді?
— Подейкують, що італієць застукав свою половину з іншим чоловіком. Здогадайся, з ким саме.
— Ні, — Ігор був шокованим. — Не може бути. Ти серйозно? З Дмитром?
Яна кивнула.
— Правда ж, дивно, як замкнулося коло?..
— Дивно? Ні. У цьому світі немає нічого випадкового. Я знайшов тебе, бо вірив, що такі зорі, як ти, ще бувають… О, до слова, про зорі, планети та подарунок. Ось, з дипломата, що стояв на підлозі, Ігор дістав красиво оформлений сертифікат з голограмою. — Учені з Кримської обсерваторії нещодавно відкрили одну планету. Невеличку таку, це, власне, астероїд, та його можна побачити у телескоп… Я добре попросив астрономів…
— Тобто дав їм купу грошей… — прокоментувала Яна.
— Ну а що такого? Куплять нове обладнання. Так от, я вмовив їх назвати ту планету «Краяна».
— Кравець Яна, скорочено, — відчуваючи, як на очах виступають сльози, прошепотіла молода жінка. — Я… не знаю навіть, що сказати… Я… Тепер у небі буде моя тезка.
— А в моєму серці будеш ти. Я кохаю тебе!